Про масштаби творчості Григорія Крижевського свідчать видова і жанрова різноманітність його робіт – це живопис і графіка, тематична картина, портрет, натюрморт і пейзаж. Останній із жанрів найбільше відповідав уподобанням художника, і він є домінуючим у його творчому спадку.

Крижевський працював пліч-опліч з такими яскравими представниками одеської школи, як Шелюто, Ацманчук, Павлюк, Токарєв, Божій, Ломикін, Власов, Філатов, Тодоров, Гавдзинський, Єгоров, Слєшинський та ін. «Вони усі були орлиною зграєю, – зазначила професор Ольга Тарасенко, –  люди, які могли підійматися над прозою дріб’язкового і буденного, побутовою невлаштованістю, над тими людьми, які хотіли опустити їх низько, зробити їх сірими. Вони не стали сірими…»

«Для мене ця виставка, зрозуміло –  дуже хвилюючий момент, – зазначила у своєму виступі донька художника, відомий живописець і педагог Світлана Крижевська. – На жаль, у нас дуже швидко забувають тих, хто пішов з життя. Так, минулоріч виповнилося 100 років від дня народження В’ячеслава Токарєва, і ця подія пройшла непомітною. Ми, нащадки, повинні бути охоронцями пам’яті, це наш моральний обов’язок перед батьками…»

Виступаюча нагадала деякі важливі факти біографії Григорія Зіновійовича. Він народився в Харкові у грудні буремного 1918 року, «коли ламалося старе, а на зміну неминуче приходило нове» (симптоматично, що і з життя він піде на зламі старого і нового – на початку 1990-х років). 1939 року закінчив місцеве художнє училище. Того ж року, тільки-но ставши студентом Харківського художнього інституту, разом з товаришами, своїми однокурсниками, попросився на службу в армію, що визначило його подальшу долю. Служив у танкових військах, пройшов Другу світову війну, був контужений, а додому повернувся лише у 1946 році. Тоді ж був зарахований на другий курс батальної майстерні Харківського художнього інституту професора Бондаренка. Навчався також у Котова і такого метра, як Дерегус. По закінченню інституту з червоним дипломом був направлений до Одеси, де очолив художнє училище. Адміністративна робота обтяжувала Крижевського, і у 1958 році він радо залишив її винятково задля творчості.

«1950-роки – це час, коли училище поповнилося новою, потужною плеядою художників і педагогів, які пройшли війну, згодом набули фах, і з величезною енергією, любов’ю до життя й мистецтва віддавали свої знання і досвід студентам», – резюмувала Світлана Крижевська.

Григорій Зіновійович був активним у громадському житті: очолював Художню раду Одеси, яка піклувалася про відновлення художньо-архітектурного обліку міста у післявоєнні роки; був членом ради Одеського художнього музею (тоді Одеська державна картинна галерея) та турбувався про збереження і поповнення фондів Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького (нині Одеська національна наукова бібліотека).  

Земляк Григорія Крижевського Іван Козирод, згадує його, як людину відкриту, пряму, влучну в висловлюваннях, з розвинутим почуттям гумору. З приємністю також згадує той факт, що будучи студентом, позував Григорію для образа матроса під час його роботи над дипломом…  

Живопис Крижевського приваблює великою увагою до композиції, інтенсивністю кольору, який береться форсовано; чіткою будовою і структурованістю форми. У цьому сенсі особливо показовими є його пейзажі, створені під час поїздки на річку Буг, від яких віє неолітичною древністю, а також натюрморти живописця, найперше з культовою атрибутикою – якісь втаємничені у полумороці, майже містичні (відповідно. «Спортивний табір на Бузі», 1987; «Куточок майстерні. Реставрація», 1991). Окремі серії складають пейзажі, написані під час пленерів у Молдові, Карпатах, Седневі та Криму, у яких тонко переданий світлоповітряний простір, неповторний місцевий колорит.

Окремої уваги заслуговує велика, з ознаками монументальності жанрова картина «Сім’я» (1968) з фонду ОХМ, у якій колишній фронтовик висловив своє ставлення до війни. Це двохфігурна, сюжетна, мінімалістично вирішена композиція, дуже світлоносна: на ганок, очевидно, в святковий травневий день, вийшло молоде подружжя – демобілізований поранений, увесь заглиблений у спогади солдат, і його вірна дружина (образ чоловіка автопортретний). Робота не викликає ура-патріотичних настроїв, характерних для апологетів соцреалізму. Вона, швидше, породжує думки щодо абсурдності війни, викриває її анти людську суть.

В оптимістичному ключі вирішений «Останній натюрморт» (1992), який зображує осяяний світлом милий куточок «робочого столу» онуки Наталії з її дитячими забавами. Художник залишив цей світ, сповнений любові до людей і життя.

Григорій Крижевський обожнював українську пісню, тож доречним було музичне вітання під час відкриття виставки від гурту «Козацьке коло» Інтелектуального форуму Одеси (художній керівник Лариса Козловська), який виконав «а капела» кілька маловідомих народних пісень козацької тематики.

Володимир КУДЛАЧ