Схвильований диригент здійняв над головою партитуру, віддаючи належне генію композитора. Чайковський… Я пригадав епізод з мого студентського буття, коли під час антракту в Одеській опері біля стенду з фото мізансцен опер Д. Верді один сивоволосий італієць, явно розраховуючи справити враження на оточуючих, поплескав рукою по стенду, патетично скандував: «Верді! Верді!». Я не стримав свого патріотизму, і наслідуючи іноземця, указав на стенд поряд, і вигукнув: «Чайковський! Чайковський!...» Сьогодні згадую цей момент з посмішкою.
Повертаючись до того вечора, хотів би відзначити надзвичайну сконцентрованість диригента при виконанні фінальної, четвертої частини твору, сповненої величі і трагізму. Відчувалася гранична мобілізація моральних і фізичних сил провідника.
Є щось сакраментальне в обох творах, запропонованих для програми: Концерт № 2 для фортепіано з оркестром (для лівої руки) Моріса Равеля і симфонії «Манфред» Петра Чайковського. Равель написав свій концерт для австрійського музиканта Пауля Вітгенштейна, який втратив праву руку під час Першої світової війни. Це не лише віртуозний твір, у ньому відголоски воєнних катаклізмів і стремління до щастя: «Кріз терни – до сонця!». В обох творах спільне те, що вони трагедійні. Сольну партію у концерті виконував молодий, успішний піаніст, лауреат багатьох престижних міжнародних конкурсів Роман Лопатинський (Київ).
До симфонії «Манфред» (1885) Чайковський йшов довго і у муках, цілих чотири роки. Її програма перетерпіла, щонайменше, чотири редакції. Над програмою твору працювали Міль Балакірєв (ініціатор, якому вона присвячена), Володимир Стасов, Герман Ларош і сам композитор. Щоб надихнутися, Чайковський читав однойменну поему Байрона, їздив у Швейцарію – місця, де мучився головний герой, намагаючись дати відповідь на доленосні питання, що його непокоїли. «Манфред – це не проста людина, – писав Петро Ілліч в одному з листів. – У ньому, як мені здається, Байрон з дивовижною силою і глибиною уособив усю трагічність боротьби нашої нікчемності зі стремлінням до пізнання фатальних питань буття». Фінал симфонії у кращих романтичних традиціях, без перебільшення – це справжнє потрясіння, наскільки сильне враження він справляє, коли герой опиняється перед обличчям смерті. Композитор вклав у цей твір багато особистого, власні роздуми над питаннями життя і смерті.
Одеситам добре відомий Алін Власенко, як і його чудові, гідно пошановані вихованці, предмет гордості метра: народний артист України Володимир Сіренко, заслужений діяч мистецтв України Наталя Пономарчук, заслужена артистка України Вікторія Жадько та інші. Музикант охоче при нагоді йде на контакт, він відкритий, скромний, і все ж пізнаєш його особистість усе глибше з кожним концертом. Алін Григорович, головний диригент Київської опери, професор Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського, народний артист України, – доволі частий гість Одеси. Так, у 2016 році під його орудою НОФО виконав твори Вебера, Прокоф’єва і В`єтана. 2018-го програму складали твори сучасних українських композиторів Сильвестрова, Станковича і російського класика Рахманінова. (В обох концертах соло на скрипці Богдани Півненко).
Того вечора Великий зал філармонії був заповнений. Це більше, ніж може вмістити Колонний зал імені М. Лисенка Національної філармонії України. Нагдаю, що зал Одеської філармонії з поміж подібних концертних майданчиків є найбільшим в Україні (1200 місць).
Серед концертів, які порадують одеситів і гостей міста найближчим часом, виступ з Національним Одеським філармонійним оркестром молодого піаніста з Києва Сергія Ковальова і диригента та композитора Івана Остаповича. 22 листопада відбудеться концерт за участі грецького диригента, вже знайомого одеситам концертом у 2014 році, – Мірона Міхайлідіса, художнього керівника Афінської опери. У програмі Симфонія № 2 С. Рахманінова і Концерт № 1 скрипки з оркестром Д. Шостаковича. Солістка – Діана Тищенко (скрипка).

Володимир КУДЛАЧ

Про цю подію читайте на сторінках газети "Чорноморські новини"