Напередодні ж виступу Марк Горенштейн (на знімку) взяв участь у брифінгу, під час якого ознайомив з програмою концерту й поділився своїми думками про стан сучасної симфонічної музики.

ДИРИГЕНТ-МАКСИМАЛІСТ

Подібний виконавський трикутник — НОФО-Горенштейн-Терентьєв — у концертній практиці нашого оркестру утворився вперше, хоча російський диригент вісім років тому вже працював з цим колективом. Щодо соліста, то Сергій Терентьєв у 2010-у виступав у Москві з Державним академічним симфонічним оркестром Росії ім. Є. Свєтланова під орудою цього диригента.

Перед початком брифінгу журналісти мали змогу спостерігати за репетицією, що очевидно затяглася. Диригент шліфував кожну фразу, вимагав від музикантів граничної віддачі. Стиль його роботи — відверто авторитарний.

«Мені необхідно багато репетицій, — повідав про свої творчі прерогативи Марк Борисович. — Уже другий тиждень, як я мучу оркестр, скажемо так… Не буває не авторитарних диригентів. Якщо не авторитарні, то вони не диригенти. Хіба можна гравцеві, зокрема футбольної команди, вести лише власну гру? Те ж саме відбувається в оркестрі. Не може бути демократії в оркестрі, бо тоді демократія перетворюється, як би інтелігентніше висловитися, на свавілля дурості».

У другій частині концертного вечора, як мовилося вище, прозвучала Симфонія №3 (1873) австрійського романтика Арнольда Брукнера — твір, який свого часу високо оцінив великий реформатор музики Ріхард Вагнер і якого автор йому присвятив.

Симфонія захоплює вже з перших фраз однією зі своїх проникливих тем. На початку стишені, вкрадливі, згодом вони набувають драматичного звучання, викликають в уяві величаві, грандіозні картини, породжені героїкою епохи і такі співзвучні нашому часу.

Під час прем’єри симфонії віденська публіка покидала зал, що, вочевидь, було зумовлено формальними особливостями твору — його протяжністю (виконання займає більше години) та одноманітними структурними повторами й частим форсуванням звуку.

«Я мав розмову з моїм колишнім співучнем по школі Столярського Ігорем Шавруком (диригент Камерного оркестру Одеської філармонії. — В.К.), — зазначив Марк Горенштейн, — і він запевняв, що в Україні Третю симфонію ніколи не виконували, а в Одесі звучали лише Сьома і Дев’ята. Мене довго вмовляли Хобарт Ерл (головний диригент і художній керівник НОФО) й директор оркестру Іван Косяченко, щоб я взявся виконувати цю симфонію. Я погодився лише за умови, що буде багато репетицій, адже твір — дуже складний, тривалий і тому рідко виконується. Мені й оркестру поки що непросто, бо я вимагаю максимального».

Зазначу, що зустріч з гостем-диригентом відбулася за три дні до концерту.

«Мені вже доводилося диригувати цим твором з одним із німецьких оркестрів, — продовжив розмову наш візаві. — Тоді мені дали три репетиції та генеральну. Різниця не в класі музикантів, а в правилах професійного існування. У нас ще та, радянська, ментальність — приходити на роботу непідготовленими й починати розбирати текст. На Заході музикант приходить цілком готовим: ти не займаєшся з ним текстом, інтонаціями, тривалістю, балансами, вертикалями і т.п. Диригент поглинутий лише музикою, її трактуванням, для чого й даються репетиції».

В одному зі своїх інтерв’ю Марк Горенштейн розділяв поняття грати «по-західному» й «по-руському». Адже коли впала «залізна завіса», відкрилися нові можливості. Цікаво, як нині оцінює фаховість одеського оркестру наш гість?

«За той час, який минув з моменту мого останнього диригування цим оркестром, без сумніву, його виконавська майстерність виросла, — зазначив він. — Пристойно виглядають валторни і труби, на порядок кращими стали віолончелі й альти. Багато плюсів з’явилося... Щодо особливостей західної чи східної гри, то скажу, що, наприклад, японські оркестри грають, мов комп’ютер — за душею нічого нема. В російських оркестрах, в радянські часи особливо, завжди було те, що називається серцем, був звук, який можна було вилучати з оркестру. Є винятки, як, скажімо, геніальний Чикагський оркестр, кілька європейських, зокрема оркестри Західного Берліна і Віденської філармонії. На жаль, на Заході, як і в східній частині світу, інтерес до класичної музики поступово згасає, виконавське мистецтво поступово перетворюється на бізнес. Так, Чикагський симфонічний оркестр упродовж року дає від 200 до 250 концертів! Склад колективу такого рівня, що навіть якщо гратимуть без диригента, то виконання буде на надзвичайно високому рівні. Щодо матеріальної зацікавленості, то нам важко собі уявити їхню зарплату. Боюся її озвучити: зарплата музиканта, не соліста — 180 тисяч доларів на рік, соліст отримує 200—250 тисяч, а концертмейстери — близько півмільйона. На Заході, до речі, неможливо, як у Росії, одним махом викинути з оркестру водночас 95 музикантів…».

Під час спілкування з маестро закономірно виникало запитання: чи популяризує він сучасну музику, чи знайомий з українською симфонічною музикою?

«Безумовно, я виконую твори сучасних композиторів, — була відповідь. — Не так давно з Новосибірським академічним симфо-нічним оркестром ми грали трагічну прелюдію Євгена Свєтланова, якої зберігся лише один авторський аудіо-запис. Мені довелося частково переробити (хай пробачить мене покійний) партитуру, оркестровку. Щодо сучасних українських композиторів, то я не знайомий з їхньою творчістю, на жаль. Свого часу в Москві був організований збірний молодіжний оркестр представників країн СНД. Ми виступали в різних містах країн співдружності, й до Одеси тоді приїздили. Під час гастролей у Києві, пам’ятаю, виконували одну з невеличких п’єс Мирослава Скорика».

МАЕСТРО «ОКСАМИТОВІ ПАЛЬЦІ»

Магнетичною виявилася участь у концерті відомого піаніста, більше знаного широкій публіці як джазмена, Сергія Терентьєва. Частина одеситів прийшла на виставу саме під гаслом «Йду на Терентьєва». Він завжди полонить слухача своєю віртуозністю, глибиною переживання музики та оригінальністю інтерпретації твору. Терентьєва ще називають маестро «Оксамитові пальці».

Два роки тому піаніст серйозно занедужав на судини. Довелося ампутувати частину правої ноги. Здавалось би, артистична кар’єра закінчилася. Однак мужній чоловік вистояв. На виділені міськвиконкомом і додатково зібрані громадськістю кошти йому вправили біонічний протез, що дозволило знову сісти за фортепіано. При виході на сцену публіка влаштувала Сергієві Терентьєву справжні овації.

Чи не найбільше враження справило виконання другої частини моцартівського концерту (adagio), особливо популярного у загалу. Музика пестила слух. Принагідно зазначу, що Сергій Терентьєв мав лише кілька репетицій з оркестром. «На біс» для вдячного залу артист виконав кілька творів, зокрема й хітову My way («Мій шлях»), яка вже стала його візитівкою, й у виконання якої він щоразу вносить свої нюанси інтерпретації.

Володимир КУДЛАЧ.

П.С. У мене особисто виникло запитання до укладачів програми вечора. У списку країн, де виступав Марк Горенштейн (названо сімнадцять), чомусь відсутня Україна.

В.К.