Ернст Блох (1880-1959) розпочинав свою музичну кар’єру як скрипаль, і це, значною мірою, пояснює ту обставину, що, як і у випадку зі скрипковими концертами Гріга чи В`єтана, його твори для скрипки і оркестру містять карколомні пасажі і вимагають великої віртуозності від виконавця. До слова, Е. Блоха вважають першим серед композиторів єврейського походження, який втілив у форми сучасної музики єврейську тематику, національні релігійні і світські традиції. Його музичний стиль великою мірою формувався під впливом німецьких романтиків (Р. Вагнер), постромантиків (Р. Штраус, А. Брукнер) та французьких імпресіоністів (К. Дебюссі, М. Равель). Для романтизму характерною особливістю являється переважно оптимістичній фінал твору, що ми почули в даному концерті в дещо естрадній інтерпретації. Концерт Блоха медитативний, розвивається неквапно, у ньому багато мотивів, які послідовно змінюються чи накладаються, створюючи млосну й щемну непереривність музичного ряду. Цей концерт (який за останні десять років, здається, вперше виконується в Одесі) мистецтвознавці вважають «тріумфом серця й інтелекту» його автора.
Концерт має дві виконавські лінії – оркестр і скрипаль, якими вправляє диригент. Гра оркестру під орудою гостя-диригента надзвичайно захоплююча. Пономарчук не лише впевнена, не лише професіонал з великої літери – у неї є особливий магнетизм. На пам'ять приходять слова: «Такі талановиті у нас діти, і ще й дівчата! А Наталя Пономарчук… Це взагалі диво! Це надзвичайний диригент! Це, знаєте, така глиба…» Так відкувався про свою колишню ученицю видатний український диригент і педагог Алін Власенко. Можливо, цей відгук наставника я вирвав із контексту нашої розмови, яка відбулася під час його гастролей в Одесі два роки тому, бо він також з пієтетом говорив і про інших учениць – Вікторію Жадько, Катерину Осадчу.
Хочу процитувати своє перше враження від виступу Наталі Пономарчук на цій же сцені, свідком якого я був у 2011 році (див. «ЧН» від 27.02.2011). «За диригентським пультом ця жінка гранично зосереджена, вольова, її жести експресивні і разом з тим пластичні. Перед нами втілення високої професійної вимогливості до себе та оркестрантів. Підсумовуючи свої враження і короткі спостереження (репетиція-прес-конференція-концерт), переконуєшся, що перед вами «робітник сцени», який у музиці бачить найвищий сенс свого існування. Запам’ятався контраст між цим тендітним сценічним деміургом, величиною оркестрового кону і грандіозною картиною, що відтворювала симфонічна музика (С. Прокоф’єв. «На Дніпрі»)».
Інший «робітник сцени», натхненний Дмитро Ткаченко, залюбки приїздить до Одеси, своєрідної Мекки, яка дала світові Петра Столярського, Ойстраха й інших видатних скрипалів і педагогів. Вперше він ступив на одеську сцену саме з оркестром під орудою Х. Ерла десь років вісім тому з прем’єрною презентацією в Одесі Другого концерту для скрипки з оркестром Є. Станковича. Під час гри Дмитро надзвичайно емоційний, щирий, його віддача гранична, що виключає манірність сценічної поведінки.
Концерт для оркестру Белли Бартока (1881-1945), який НОФО під орудою Наталі Пономарчук виконав у другій, фінальній частині вечірньої програми, вважається символом своєї епохи, найбільш популярним із останніх творів угорського композитора. Це його своєрідна «лебедина пісня». За словами польського композитора Вітольда Рудзинського, це «його прощання зі світом… творіння, яке стало енциклопедією, якщо не синтезом його ідей, уподобань і технічних досягнень».
За рік до смерті автора цей твір виконав Бостонський симфонічний оркестр під управлінням відомого російського диригента-емігранта С. Кусевицького.

Володимир КУДЛАЧ

На фото:
Наталя Пономарчук. Фото з сайта: www.litsa.com.ua
Дмитро Ткаченко

Див. також: Кудлач В.А. Тріумф серця й інтелекту // Чорномор. новини. – 2016. – 26 лист.