Концерт поєднав музику і музикантів Львова і Києва. Скорик-Ланюк-Линів є вихованцями Львівської національної академії. Лятошинський у свій час закінчив Київську консерваторію, у якій Півненко набувала фаху в 1990-і роки. Якщо Оксана добре відома одеситам, бо ще донедавна була помічником диригента Одеської опери, то «Паганіні у спідниці», як полюбляють величати Богдану, ми відкривали заново (останній раз вона виступала в Одесі у 2001 році). Богдана доводиться донькою відомому художнику Івану Марчуку, який за версією британської газети Daily Telegraph визнаний генієм сучасності. У 2013 році спільно з «Київською Камератою» Богдана записала DWD «За горизонтом – горизонт», у якому органічно поєдналися живопис Івана Марчука і музика Мирослава Скорика.

Просто на сцені виступу гастролерів передувала прес-конференція. Нашому зору предстали дві чарівні, креативні жінки, захоплені музикою, свідомі власної місії, які своїм мистецтвом і активною громадянською позицією прагнуть змінити дійсність на краще.

Оксана Линів: – Нині я працюю в одному з німецьких театрів (Баварська Штатсопера), і щодо відмінностей, то мушу визнати, що там робочий процес чітко організований до найменших деталей, як це взагалі властиво німцям. Великий плюс, що в Німеччині культурні установи фінансуються державою і вони можуть роботи усе задля мистецтва, і реалізовувати любу ідею. Від того й репертуар інший, і можна почути твори, про які ми лише знаємо з літератури. Афіша театру настільки цікава, що зранку перед відкриттям каси можна бачити стометрові черги. Так, на останню прем’єру «Лучії де Лямермур», де головну роль виконувала Діана Дамрау, квитки продавалися рівно десять хвилин. Але за талантом, нашим бажанням і горінням ми не поступаємося Європі, хоча й працюємо у гірших умовах. Як би мені не було зараз добре в Європі, де мене постійно запрошують, я прагну додому. Ті кілька вікон, які є в моєму календарі, я використовую для того, щоб дати концерти саме в Україні. Це моє кредо. Мій принцип – не відриватися від свого коріння, бо тоді можна швидко виснажити себе і зачахнути. Енергетика нашої Батьківщини, люди, місце, де ми росли, розвивалися і сформувалися – це висхідна точка, у якій ти можеш перевірити себе, подивитися у вічі музикантів: адже після моєї родини, вони мені найближчі. Це така собі сакральна мить…

- Виконання Симфонії № 3 Лятошинського – це також подія для культурної Одеси…

- Лятошинський як композитор несправедливо замовчувався за часів «Радянського союзу», а нині ми його десь трохи недооцінюємо. Цьогоріч виповнюється 120 років від дня його народження і обов’язок кожного класичного музиканта-інструменталіста звернутися до його творчої спадщини. Для мене це композитор колосальної глибини і величини, якого, зазначу, високо цінував Шостакович, його диригував Мравинський. Мені здається, що ми, українці, схильні вважати чуже кращим за наше, і тому своє трішки недооцінюємо, не надаємо йому достатньо уваги. Сталося так, що Баварське радіо дуже захотіло записувати Лятошинського. Коли вони вперше почули київський запис симфонії Лятошинського, то були просто шоковані, що це ім’я їм взагалі невідоме. Для цього запрошено дуже хороший німецький оркестр, для якого технічні труднощі не існують.

Історія цієї симфонії доволі трагічна. Після першого виконання у 1951 році її відразу ж заборонили, і за чотири роки композитор її переписав, і у другій редакції виконав чотири роки по тому. Першу редакцію цієї симфонії було відновлено зусиллями київських диригентів Ігоря Блажкова і потім Володимира Сіренка, який зробив запис у першій редакції для Національного радіо. Нещодавно під його керівництвом вона також прозвучала в Києві. Завдяки допомозі багатьох киян ми віднайшли ці ноти. Я заглибилися й перейнялася цією музикою. У даному разі йдеться саме про фінал симфонії, яку змусили автора переробити, бо основна тема – мир переможе війну, і потрібно було щось більш радянське й банальне, ура-патріотичне. А те, що у фінал він вплітає трагічну тему, тему оплакування, болю, глибоких душевних ран, то для мене це колосальної сили момент. Коли звучить мінор струнних, ніби плачу перекличка, і згодом вступають фанфари труб і переводять це усе в переможний мажор – то зізнаюся, що у мене просто «мурашки по шкірі»! Мені здається, що цей твір Лятошинського був своєрідним посланням для нашого покоління. Це актуально для нас, але я більш, ніж впевнена, що коли у червні ця музика прозвучить в Німеччині, то вона їх зачепить не менше. Наскільки мені відомо у другій редакції ця симфонія виконувалася в Одесі, а Хобарт Ерл диригував нею під час гастролей у Канаді. Але в першій редакції вона звучатиме тут вперше.

Нині вже думаю над іншими проектами, бо як диригент вважаю, що творів Лятошинського замало у моєму репертуарі. Саме цю ідею я запропонувала Хобарту Ерлу для одеського концерту, де ми вперше познайомилися і виступили разом з Богданою Півненко – скрипачкою добре мені відомою по афішах і концертах. Оскільки її творче кредо також полягає у популяризації саме української музики, то й вийшла така цікава програма.

- Як вам працюється в Німеччині? Чи вдавалося ближче знайомити музикантів і тамтешню публіку з українською музикою?

- В Німеччині я другий рік і дуже щаслива, що мене там прекрасно сприйняли, і весь мій багаж – і репертуар, і мої напрацювання в Одесі мені дуже стали в нагоді. Одеса дала мені впевненість у своїх силах. Там я абсолютно спокійно почуваюсь. В театрі зрозуміли, що я люблю роботу і маю власні ініціативи. Мій репертуар розширився, у тому числі сучасними операми. В Україну, і в Одесу зокрема, я зможу приїхати лише вкінці серпня.

Вряди-годи я приношу партитури, прошу послухати, розповідаю про композиторів, виконавців, тому що про нашу націю, нашу культуру нічого не знають за кордоном. Інформація спотворюється, тим більше зараз. А коли немає яскравого культурного підґрунтя, культури в країні, тоді це територія, яку можна поділити, анулювати і так далі. Навіть на твір Ланюка «Благовіщення», досить складний для сприйняття, вже є пропозиції щодо виконання в Мюнхені, адже не так багато творів написано для соло скрипки, хору і струнних. Ці сонорні звучання породжують доволі містичну атмосферу.

Богдана Півненко: - Приєднуюся до слів Оксани, сказаних про Лятошинського. Як це не дивно, за часів президентства Кучми наш квінтет («Київські солісти». – В.К.), яким ще керував Богодар Которович, представляв музику цього композитора на різних міжнародних фестивалях, і в Москві у тому числі.

Підбираючи програму цього концерту я запропонувала Четвертий концерт Мирослава Скорика, який дуже рідко виконується. Чому? Сам композитор зізнався, що для себе відкрив свій же концерт, коли почув його у моєму виконанні. Він характерний для пізнього Скорика. Там характерні інтонації, там звучить українська «Аве Марія», яка є у кожному його творі. Мені приємно, що Оксана відгукнулася на мою пропозицію. Ці композитори створювали наше класичне українське кіно, яке, до речі, нині вивчають за кордоном. Мій чоловік – кінорежисер, і до нього звертаються спеціалісти із Америки і Франції, щоб вчити на них своїх кінорежисерів і операторів. В Україні чомусь українське поетичне кіно мало знають. Наша музика багатоманітна і своїми інтонаціями відповідає нашій природі – вона генетично нам рідна.

- У програмі твір майже не відомого одеситам Євгена Ланюка «Благовіщення»…

Оксана Линів: - Коли вибудовувалася програмна лінія, я послухала Скорика. У цьому концерті є такий сумний марш і «Аве Марія». У Лятошинського сокровенна лірика, глибина, ностальгія і біль, і якась жорстока система, яка усе це ламає. І між тим мені раптом прозвучав Юрій Ланюк зі своїм «Благовіщенням». У цьому творі, перш за все, вислове сокровенне бажання, про яке ти навіть боїшся комусь сказати вголос. Це визнає і сам композитор (з яким я товаришую). І потім знову вкінці, в репризі, просвітлення, і те, що ми з хором робили (Камерний хор ОНМА ім. А.В. Нежданової, жіночий хор «Оріана», диригент Галина Шпак): сонце виходить, бурульки починають топитися і крапельки падають – настання весни і зародження чогось нового. Мрію поставити оперу Лятошинського «Золотий обруч» за мотивами твору Івана Франка, хоч би фрагментарно.

Насамкінець хочу відзначити, що побоювання, що в Одесі не підуть на концерт суто української симфонічної музики виявилися марними. Звичайно, ще важко конкурувати з популярними творами, наприклад, родини Штраусів чи Чайковського. Звичайно, потрібно ще працювати не одне десятиліття, щоб наша культура пробила собі дорогу не лише в закордонні, але, перш за все, тут в Україні.

Завершити статтю хочу посиланням на оптимістичні слова Оксани Линів, що «у нас усе є в сенсі культури, потрібно лише уміти це донести».

Володимир Кудлач

Див. також: "Чорноморські новини" від 14.02.2015