Шляхи від дому

— Ваше життя — це ціла епоха, період, що охоплює становлення і розвиток двох держав: СРСР і незалежної України. Цікаво осягнути минуле через індивідуальний досвід, долю однієї людини. Розкажіть, будь ласка, про себе, а також про те, яким був ваш шлях до мистецтва.

— Перші й найсильніші враження ми завжди отримуємо у дитинстві.

Народився я 14 жовтня 1923 року в селищі Сахновщина (нині — смт, райцентр) на Харківщині, в сім’ї залізничника. Родина була багатодітною, я вже був дванадцятий — і всі хлопці! Ото «радість» для мами! Вона мріяла про дівчинку, але моє народження розвіяло ці сподівання, тому в дитинстві жартома звала мене «доцею», чим дивувала сусідок. Вижило нас, на жаль, лише четверо, з яких двоє полягли на війні.

Сім’я була робітничо-селянською. Батько працював слюсарем по ремонту вагонів, а вдома тримав конячку, Лискою звали. Були у нас і кури, гуси, корівка, займалися чим завгодно. Двір мали великий. Казали односельці: «У вас, мабуть, у дворі каша закопана», бо вся дітвора гралася на нашому подвір’ї, навіть коли нас дома не було.

Як найменшого мене все цікавило. Раз дивлюся — старший брат, Олексій (йому було років п’ятнадцять, а мені десь чотири-п’ять), купив фарби в тюбиках, темперні, усамітнився в нашому вишневому садочку і малює на папері. Мене вразив надзвичайно приємний запах фарб. Саме тоді я запалився малюванням, навіть змагання оголошували між братами. Старший на два роки Дмитро якось питає: «Ану, Іване, намалюєш он ту хату за вікном?». Сам приховує, що малює, а я, знай собі, пишу по-своєму. Тато з мамою глянули, кажуть братові: «Ну що це ти намалював? Он поглянь, як у Вані — справді хата Білоконя!». Коли до нас у селище літак прилетів, то бігав на летовище і теж пробував намалювати. У школі був кращим учнем з малювання, ліплення та конструювання. Пам’ятаю, виготовив макет вітряка, який махав крилами, — усі дивувалися. Входив до редколегії шкільної газети.

У нас у спальні висів настінний календар із зображенням могили Тараса Шевченка в Каневі, а ще — його хатинки. Був також календар з відтвореною картиною Миколи Пимоненка «Прачка». Той образ закарбувався в пам’яті і все життя уособлює мені риси української жінки. Батько любив збирати цікавинки, передплачував ілюстрований журнал «Вокруг света», беріг ще від діда журнали «Нива», де в рубриці «Мистецтво» відтворювалися картини Рєпіна, портрет Шаляпіна та інші. Батько мій, до речі, служив у лейб-гвардії в Зимовому палаці. Дід був селянином, із козацького роду, з Полтавщини. Він був надзвичайно суворою людиною... Відчув я в собі непереборне бажання малювати значно пізніше, коли вперше стрибнув з парашута. Земля з висоти здається такою неозорою, бачиш її звідусіль, ніби птаха. Це дивовижно!

Як усі сільські діти, розвивав себе фізично, грав у футбол. До нашого городу примикала дідова садиба, де збоку городу ріс осиковий гайок. То ми дітьми примудрялися півгайочка пройти, не торкаючись землі, а лише хапаючись руками верхнього віття. Бігали увесь день, як іспанські басальєри, були фізично витривалі.

1934 року мене з початкової школи перевели у «велику», десятирічку…

— Чи задумувалися ви, ким станете після закінчення середньої школи?

— По правді, ні. У десятому класі ви­кликали нас у військкомат й оголосили, що будемо навчатися в авіаційному училищі. Мій друг, з яким ми сиділи за однією партою, Моцарт Бартишев, дуже захоплювався авіацією. Моцарт (це дошкульне ім’я під час війни він змінив на Леоніда) роздобув американський журнал «Наши крылья» у перекладі російською, і невдовзі ми напам’ять знали конструкцію аероплана, «кукурудзяника».

Випробування

— Ви пройшли усю війну, мали кілька поранень ...

— Перше поранення отримав, коли брали висоту біля станиці Хадиженської. Це було 5 вересня 1942 року. Німці стріляли розривними кулями, які дробилися від найменшого дотику. Під час перестрілки одна влучила мені у верхню щелепу. Кілька осколків застрягли у лівій руці, якою я тримав кулемет. Згодом був госпіталізований.

Вдруге мене поранило під час битви за Дніпро, у районі П’ятихаток. Другим Український фронтом тоді командував генерал Конєв. На той час я служив телефоністом у складі 1-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії. Крім польового телефону УНА-Ф-42, за спиною у мене була котушка з дротом довжиною 400 м. Це було у жовтні, весь день мрячив дощ. У відповідальний момент під час ворожого мінометного обстрілу несподівано обірвався зв’язок. Я запропонував командиру полагодити лінію. Той неохоче погодився, адже стріляли безперервно. Однак відсутність координації з головним штабом могла дорого нам обійтися. Йдучи по лінії, в одному місці я виявив розрив і з’єднав дроти. Думаю, дай ще перевірю? І справді, трохи далі, просто на вирві побачив ще один розрив. Коли біг по лінії, відчув несподіваний сильний удар у груди. Мене враз відкинуло на спину. В одну мить перед зором промайнуло все моє дитинство. Подумалось: вмираю. Чомусь згадався епізод із «Тараса Бульби»: «І понеслася душа Голокопитенка просто в рай...». Хотів перев’язати рану, але бинт виявився коротким. Несподівано до мене в окоп скочив наш артилерист, допоміг мені перебинтуватися і побіг далі. Думаю, окоп — це фактично могила. Пересилюючи біль, якось вибрався на поверхню. Ще з одним пораненим добрався до санчастини. Півроку пробув у госпіталі. Закінчив війну за 120 кілометрів від Берліна як службовець арсеналу, так звана база НКО. До речі, як солдат, що пройшов війну від початку і до кінця, хочу сказати, що ні разу не чув, щоб в атаку підіймали закликом: «За Родину, за Сталина!».

Нагороджений орденами Вітчизняної війни, «За мужність», кількома медалями.

«В тобі мистецтво...»

— Вище ви фактично відповіли на ще одне моє запитання: що визначило ваш вибір навчатися професійно мистецтву? Де саме ви навчалися, хто був педагогом?

— 1946 року вступив у Харківське державне художнє училище. Хотілося навчатися в інституті, але не наважився подати документи, вважав себе недостатньо підготовленим. Під час війни періодично малював. Коли після Тбіліського госпіталю на початку 1943-го мене приписали в запасний полк, то познайомився з вихованцем Батумського художнього училища Семеном Кононовим. Це спілкування також було для мене важливим.

Моїми наставниками в училищі були художники Василь Забашта, Микола Сліпченко і Лев Фітільов. Останній нині, на жаль, забутий, але його уроки запам’яталися особливо. Фітільов умів дохідливо й просто пояснити очевидні речі, перш за все — як сприймати натуру. Ми часом дивувалися: це ж так просто!

Після закінчення навчання 1951 року був направлений у Білгород-Дністровське педагогічне училище викладати малювання, кольорографію та методику цих дисциплін. Раніше малювання викладали люди без фахової підготовки. Мені вдалося поставити навчання на професійну основу: замовили мольберти, подіуми, виписати з Одеського художнього училища гіпси, організувати методкабінет, який визнали базовим для педагогічних закладів півдня України. У Білгороді-Дністровському я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, корінною одеситкою Лорою, яка тоді навчалася в училищі. Відтоді ми нерозлучні. Вона мій друг, моя помічниця і порадниця, якій я багато чим завдячую у житті. З 1955-го по 1961 роки навчався також в Інституті живопису, скульптури й архітектури імені Рєпіна в Ленінграді, на заочному відділенні.

— Тривалий час ви були директором Одеського музею західного і східного мистецтва. Що вважаєте найбільшим досягненням на цій посаді?

— Спершу я працював старшим інспектором обласного відділу культури, а потім був призначений заступником директора з наукової роботи в Одеську державну картинну галерею, що на Софіївській. А з 1966-го впродовж восьми років очолював Музей західного і східного мистецтва. Найголовнішим і найстрашнішим для мене була реставрація музейної споруди, яка тривала кілька років. У той період я також запросив відомого реставратора Чуракова з Музею імені Пушкіна в Москві, який відреставрував кілька полотен старих майстрів, зокрема Якоба Йорданса, пізніше — Франса Хальса. Тоді ж при музеї наш науковий співробітник Олег Соколов організував клуб «Музика, колір і слово» імені Чюрльоніса, який розвивав ідею синтезу мистецтв. У мене досі зберігається значок клубу, подарований сестрою Мікалоюса Чюрльоніса.

Соколов — художник-косміст, який у своїй творчості надавав перевагу символізму та абстракціонізму, що викликало різке неприйняття його діяльності офіційними колами. У міністерстві та обкомі вимагали звільнити його з роботи як «врага социалистического реализма». Насміхалися: «Ну что это за пейзаж «неведомой звезды»?» Приходили також співробітники КДБ. Мені таки вдалося відстояти цю талановиту людину. Так само різке неприйняття викликало серед управлінців від культури організоване при музеї Товариство колекціонерів, до якого входило 18 осіб. Для них вони були «враги», але вже музеїв. Оскільки на придбання картин держава виділяла мізерні кошти, а колекціонери часом собі дозволяли купити цінну музейну річ, то співробітництво з ними було обопільно корисним, бо вони охоче ділилися своїми раритетами для виставок.

Під час моєї роботи в музеї вдалося також здійснити атрибуцію кількох раніше невідомих творів, випустити перший каталог творів живопису і скульптури (1973), а згодом — повнокольоровий путівник, який вийшов у видавництві «Мистецтво» у 1977 році.

Серед інших моїх відкриттів повинен згадати ім’я Ростислава Палецького, цього самобутнього народного майстра із селища Троїцьке Любашівського району. У той час я порадив йому зайнятися винятково декоративним розписом. У 1990-у в журналі «Україна» була опублікована моя стаття «Степовий колос: творчість заслуженого майстра народної творчості Ростислава Палецького». Не раз їздив до нього в Троїцьке, відвідував засновану ним школу, а він майже щомісяця приїздив до мене в Одесу, щоб поділитися своїми проблемами.

— У мене до вас як колишнього музейного працівника і дослідника творчості Михайла Жука назріло запитання: чим можна пояснити, що в основній експозиції Одеського художнього музею відсутні твори цього національно спрямованого майстра, без якого не можна вповні уявити собі українське й одеське малярство першої половини ХХ ст.?

— Мене це також дивує. Думаю, що це питання краще переадресувати тим, хто формує постійну музейну експозицію. До речі, коли я почав викладати в Одеському художньому училищі (йому я віддав 52 роки життя), то інколи зустрічав вже старенького Михайла Жука, але тоді він мені ще був мало відомий. Жук помер 1964-го, і його якось швидко забули. Настільки швидко, що вже десь за неповних два десятиліття в Товаристві охорони пам’яток історії і культури на засіданні секції образотворчого мистецтва я вніс ім’я Михайла Жука в план роботи у розділі «Білі плями в історії образотворчого мистецтва». Одночасно постаттю Жука зацікавився мій колега по училищу Сергій Шевельов. Він бував у сім’ї Жуків, зібрав багато цікавого біографічного матеріалу. Ми вирішили об’єднати зусилля: він писатиме біографію, я — про творчість митця. Мріяли видати монографію, однак у видавництва вистачило коштів лише на альбом. Багато матеріалу так і залишилося в рукописному варіанті незатребуваним.

— І насамкінець: що ви вважаєте для себе найбільшою удачею в житті?

— Це моя сім’я. У мене віддана дружина, я гордий тим, що ми виховали добрих, щирих, правдивих дітей. Донька, Анна Мироненко, нині викладає в «Греківці», син, Іван, закінчив Одеську консерваторію по класу вокалу і присвятив себе музиці.

— Щиро дякую вам за розмову.

Розпитував

Володимир КУДЛАЧ

(Скорочено)

P.S.Незважаючи на свій поважний вік, Іван Іванович зберігає бадьорість, зацікавлено ставиться до мистецького життя, працює як аквареліст. Незабаром у журналі «Образотворче мистецтво» вийде його стаття про М.І. Жука, присвячена 130-річчю від дня народження майстра.

Повний текст: . Кудлач В.А. «Життя земного обрій неозорий...».[iнтерв’ю з І.I. Козиродом] // Чорномор. новини. – 2013. – 17 жовтн. – Режим доступу: http://chornomorka.com/archive/a-2989.html