МИСТЕЦТВО НЮАНСУ
Не відразу можна відрізнити твори двох авторів, настільки вони стилістично і по світосприйняттю близькі. Притягує їхнє вишукане естетство. У жанровому плані переважає портрет і натюрморт. Не випадково експозиція отримала назву «Сімейний портрет». На тонко й детально виписаних, колористично стриманих полотнах представлені родичі, друзі й самі мисткині – художники, закохані в далеку епоху «зламу століть» – кінця ХІХ – поч. ХХ ст., творчість представників «Мира искусства» (О. Бенуа, К. Сомов, М. Добужинський та ін.). Це одна із найвищих точок російського малярства: вишукана, камерна і поетична. Вона викликає ностальгію по втраченій, можливо дещо уявній гармонії буття. У ньому пошук свята і сімейного затишку. «Хочу відрадного» – творче кредо одного із яскравих представників цього об’єднання Валентина Сєрова. Однак, у нашому випадку це не епігонство, а творче переосмислення.
Організатори йшли до цієї події протягом року. Куратор проекту – Олександр Лісовський, чий портрет пензля Віри Кулігіної прикрашає експозицію. Це не просто портрет конкретної особи. У ньому виражені типові риси, притаманні поколінню, яке утверджувалося в мистецтві у 1980-1990-ті роки. Перед нами художник-інтелектуал і естет, не позбавлений ідеалізму. Дана виставка сприймається як виконання своєрідного морального обов’язку перед пам’яттю митців, які не так давно покинули цей світ.
Присутні на вернісажі занурилися в атмосферу щирого мистецтва, якому чуже поняття «кон’юнктура». Сьогодні дивуєшся, як подібна творчість (яку презирливо ярликували як «декаденщина») могла не сприйматися у радянські часи – мисткині працювали переважно «для себе», підтримувані родичами і друзями. Один із портретів роботи Віри Кулігіної, представлених на цій виставці, зберіг нам образ такого благодійника – її чоловіка В.М.Кулігіна, старшого механіка морфлоту (1983). Серед портретів, що привертають увагу, зображення її вчителя, яскравого одеського живописця-монументаліста Олександра Ацманчука, який своєю творчістю підготував ґрунт для другої хвилі одеського авангарду. Поряд нетиповий «Чоловічий портрет» (1970-ті), городянина з прискіпливим поглядом, «мефістофілієвською» зовнішністю, витриманий на контрастах в холодній гаммі, з кричущим вкрапленням червоного. Інший твір сповнений меланхолічності – «Жіночий портрет» (1981). Це образ одинокої молодої жінки, спраглої кохання, одягнутої по моді часів непу. Цей твір викликає в пам’яті роботи іншого послідовника «Мира искусства», російського художника-емігранта Савелія Соріна. У цьому ж ряду привертає увагу портрет дівчини з білою трояндою у руці з запитальним і сумним поглядом під назвою «Таня» (1981). У зображенні цнотливої юнки не важко впізнати доньку художниці. Портретні персонажі Віри Кулігіної психологічні. Її герої гостро усвідомлюють конечність свого буття, неповторність кожної його миті.
Віра Кулігіна, крім Ацманцука мала ще одного наставника, відомого одеського імпресіоніста Мойсея Муцельмахера. Як зразок імпресіоністичних впливів – ранній пленерний твір «Нудьга», а також пейзажі та інтерєри, переважно писані на дачі у 1960-ті роки.
Презентовані твори – своєрідний посил у минуле. «Дивно почуваєшся на подібних виставках, адже це відгуки давнішого життя, це те найкраще, що від нього залишилося, – зазначив під час відкриття директор музею Віталій Абрамов. – На мене особисто ця виставка наводить сум, адже з її фігурантами ми певним чином були пов’язані. Художник пішов із життя, а ти лишився, і мусиш цю подію коментувати…».
Портрети і пейзажі Кулігіної чергуються із натюрмортами Тетяни Гончаренко. Ці камерні твори найбільше підпадають під визначення «тихе життя» – інтерпретація слова «натюрморт» в голландській редакції (stilleven). Вони сюжетні: несподівано загублені шляпки на траві, інші жіночі аксесуари, як то солом’яний кошик, рукавички, тапки, а також порцеляновий посуд чи скульптури малих форм, старовинні манускрипти, що у сполученні з нейтральним тлом творять мінорну гамму. Часом їх оживлюють фрукти чи квіти.
Одеса і театр – поняття нероздільні. Коли я вже покидав музей, у його дворик увійшов не молодий чоловік, одягнутий, здавалося, по моді 1920-1930 років. Було враження, що він зійшов із одного з портретів, що в згаданій експозиції...

Володимир КУДЛАЧ