Сьогодні, коли після проведених ремонтних робіт повноцінно відновлюється експозиція музею, долею цієї картини вкотре зацікавилася громадськість. На якому етапі процес реставрації і коли ж одесити та гості міста знову побачать цей твір в італійському залі музею? З цими запитаннями «День» звернувся до осіб, для яких відновлення та повернення знаменитого полотна є справою честі – нинішнього директора музею Ігоря Пороника, мистецтвознавця, старшого наукового співробітника і колишнього директора музею Володимира Островського та реставратора першої категорії Ольги Куцан.
– Процесу реставрації як такого не існує, – підкреслила Ольга Михайлівна. – Поталанило більше кромкам, тобто тим частинам картини, які залишилися. Зрештою, їх розгладили. Само полотно (знайдене через Інтерпол у Німеччині) було розпрямлене німецькими реставраторами і заклеєне на місцях перегинів профілактичними наклейками. У нас для цього використовується оборотний осетровий клей, який змивається. Німецькі ж колеги працюють із синтетичними матеріалами, які передбачають проведення реставрації протягом року. Синтетичні клеї бувають зворотними і незворотними. Якщо використовувався незворотний матеріал, то через рік він може вступити в хімічну реакцію з поверхнею картини. В Україні не прийнято використовувати синтетику з лицьової сторони твору. Дай Боже, щоб під час нагрівання профілактичні нашарування легко відійшли, інакше ми бачитимемо на поверхні полотна у місцях згину щось схоже на хрест. Хотілося б, щоб наші побоювання не справдилися, адже в Києві реставратори дуже високого рівня. У них є план дій і спеціалісти, які мають це робити. Нагадаю, що картина була дубльована в ХІХ ст., тобто перенесена на нове полотно.
– То чому ж зволікають із реставрацією?
– 2010 року, коли картину знайшли і пан Янукович тріумфально привіз її в Україну, помістивши в реставраційний центр (там навіть міліціонери чергували із собаками), певний час ми були сповнені ентузіазму й віри, – зазначив Володимир ОСТРОВСЬКИЙ. – Я був призначений директором через півтора місяця після сумнозвісної крадіжки. Упереджуючи запитання відвідувачів музею, поцікавився, зокрема у ведучого реставратора центру пані Бичкової: скільки ж орієнтовно триватиме процес відновлення картини? Мені відповідали: два з половиною роки, не менше. Звичайно, я розумів, що реставратори – це досить закрита система, тому я моніторив це питання, звертався до знайомих спеціалістів, зокрема в Москві й Петербурзі. Вони відповіли: якщо професіоналів відповідного рівня (вищої категорії) не відволікати, можна вже протягом шести місяців відновити полотно з подібними ушкодженнями.
– У нашому випадку вже минуло не менше п’яти років, але до реставраційних робіт ще не приступали. Чому?
– Для слідства, яке триває, – це, перш за все, «вещдок», якого нібито не можна торкатися. Однак я мав певний сумнів, тоді я звернувся до кількох юристів, зокрема, одного з відомих одеських професіоналів своєї справи – Тетяни Багрій-Шахматової. Вона роз’яснила, що під час слідства речові докази, наприклад їхню форму, не можна змінювати, але лише до завершення дослідження, тобто до того, коли їх сфотографували, картографували, описали. У нашому реставраційному центрі, як сказала Ольга Михайлівна, працюють першокласні професіонали. Чому ж затягується слідство і не просувається реставрація? Висловлю власне бачення. У мене два враження: за часів Януковича хтось із керівництва розглядав цей твір на «списання», щоб потім привласнити. І друге – реставраційний центр на цій резонансній справі отримує певні дивіденди, адже існує чітко складений кошторис. Наголошую: ми також зацікавлені у тому, щоб подібні установи були достойно профінансовані, але ми проти того, щоб картину роками не реставрували.
– У нашого провідного реставраційного центру реально дуже багато роботи, – уточнила Ольга КУЦАН. – Адже до них поступають твори з усіх музеїв України, і справді багато з них чекають черги на поновлення протягом кількох років. Але наша картина не на підрамнику, а полотно має властивість стискатися, на відміну від фарби, яка, навпаки, розширюється. Так, це долі міліметрів, але цього достатньо, щоб з’явився кракелюр (тріщинки). Найнебезпечнішим є зсідання шару фарби, бо внаслідок цього він стає більшим, ніж полотно, і це вже незворотний процес.
– В яких умовах зберігається твір?
– Приміщення в центрі невеликі, місця мало, тому полотно лежить на балках під стелею, де його ніхто не бачить. Завдяки передачі твору Караваджо реставраційному центру у ньому було встановлено п’ять камер спостереження, які спрямовані не на картину, а на працюючих реставраторів. Постійно чергують двоє міліціонерів.
За п’ять років змінилося чотири судді! Справа розглядається Подільським райсудом Києва, на даному етапі її веде О.П. Сингаївський.
Як повідомили мої співрозмовники, ускладнює дану справу ще одна обставина.
– На певному етапі один із суддів надав справі іншого спрямування, пов’язавши шедевр італійського майстра з іншими вкраденими злодіями речами, пояснюючи це «коректністю», – каже Володимир Островський. – Одне з останніх судових засідань, свідком якого я був, – це просто сором! Із п’яти підозрюваних троє не з’явилися «через хворобу», навіть не надавши через адвоката відповідної довідки. Ми сподівалися, що постане питання щодо заміни цим спритникам превентивного заходу підписки про невиїзд на утриманням під вартою, однак суддя переніс наступне судове засідання ще на два місяці «через неявку підозрюваних». Як вам цей розклад української Феміди! Нещодавно директор нашого музею Ігор Пороник резонно порушив питання про недоречність об’єднувати в одній справі викрадення знаменитої картини і апаратури, господар якої вже, мабуть, стомився свідчити на принизливих «допитах» суддів.
Щоб з’ясувати, що відбувається на нинішньому етапі і на що можуть сподіватися одесити, як було зазначено в преамбулі, автор зустрівся з директором ОМЗСМ Ігорем ПОРОНИКОМ. Зазначу, що він перебуває на посаді лише кілька місяців. Як повідомив Ігор Борисович, у вересні він звернувся до судових органів з проханням надати дозвіл на проведення реставраційних робіт над твором Караваджо і 7 жовтня 2015 року отримав таку відповідь: «…Згідно з ч.1 ст. 81 КПК України 1960 року питання про речові докази вирішується одночасно з вирішенням справи, і це рішення повинно міститися у вироку, ухвалі чи постанові суду. З урахуванням того, що на даний час судовий розгляд кримінальної справи не закінчено, суд не може дозволити проведення реставраційних робіт зазначеної вище картини».
Зміст цього документа прямо протилежний іншому, який той самий Подільський районний суд Києва надіслав на запит музею і згаданої Багрій-Шахматової три роки тому за підписом судді О.О. Павленка. Цитую: «Подільський районний суд м. Києва на Вашу заяву від 06.08.2012 року повідомляє, що Подільським районним судом м. Києва не виносились постанови щодо заборони проведення реставраційних робіт по кримінальній справі»…
– Новопризначений суддя повідомив мене, що розглядатиме справу по-новому, – роз’яснив Ігор Борисович. – Тож довелося, як і моїм попередникам, знову давати свідчення. Нагадаю: коли знайшли роботу Караваджо, реставраційний центр зробив експертний висновок про стан твору, а також оцінив його вартість, яку прив’язав до вартості робіт на реставрацію, що 2010 року була визначена на рівні 900 тис. грн. Що нами зроблено? Я надіслав листи в Подільський районний суд, Генеральну прокуратуру України та Вищу кваліфікаційну комісію суддів України. Головний месидж звернення – не можна ставитися до шедевру світового рівня, як до звичайного речового доказу. Це марення якесь! Ми просимо в межах чинного законодавства винайти вирішення питання щодо надання дозволу на реставрацію картини і використовувати у матеріалах кримінальної справи згаданий висновок Національного реставраційного центру. Наші адвокати порекомендували, і я написав, що можна керуватися ст. 79 КПК України. У статтях 81 і 79 немає прямої заборони щодо використання речового доказу, якщо він описаний.
– Що відповіли вищезгадані інстанції, до яких ви зверталися?
– Генеральна прокуратура України спустила на міську, яка, посилаючись на ст. 81 КПК, відповіла відмовою. Така ж шаблонна відповідь надана й судом. Вища кваліфікаційна комісія України взагалі не відповіла, бо прямих порушень КПК з боку судді немає, а ми оперуємо морально-етичними категоріями: чи усвідомлює суддя цінність речового доказу для культури? Нещодавно суд призначив виїзну комісію, для оцінки стану, в якому перебуває картина «Взяття Христа під варту», куди запросили мене як адміністратора і головного реставратора, але запрошення ми отримали лише в день роботи комісії. На наше звернення до ННДРЦУ щодо стану картини ми отримали лист від директора центру Світлани Стрельникової без посилань на висновки спеціалістів (хіміків, біологів і ін.) про задовільний стан картини та умови її зберігання.
Складається враження, що зусилля ОМЗСМ розпочати якнайшвидше реставрацію твору і повернути його в зали музею, стикаються з небажанням ННДРЦУ розпочинати цей процес, який залежить від рішення суду. Через процесуальну тяганину злочинці не несуть заслуженої відповідальності. «Найсправедливіший народний суд» хоче пройти між Сціллою і Харибдою. А тому «Христос під вартою»…
Володимир КУДЛАЧ
За матеріалами газети «День» http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/chomu-hrystos-pid-vartoyu