Відкриття її проходило, звісно, зі щирими вітаннями колег, шанувальників творчості авторок. Серед цього приятельського гурту були, зокрема, художник Костянтин Зарицький, директор НВО ім. В. М. Чорновола м. Южного Тарас Прокопечко, викладачі та учні цього закладу.
Якщо для Тетяни ідея виставки виношувалася протягом року, то для Лариси вона стала свого роду експромтом. Хоча ці обставини в експозиції особливо не проявляються: виставка органічна, естетично неконкурентна.
Під час відкриття, відповідаючи на запитання: «Чому «на двох»?», Тетяна Поповиченко пояснила: «Ця затишна галерея ніби створена для подібних камерних виставок. Однак одному автору її повноцінно заповнити проблематично, а двоє активних, близьких за уподобаннями художників на це спроможні».
Що зближує мисткинь, доволі різних ментально? На це питання лаконічно відповіла Лариса Дем’янишина: «Ми з Тетяною майже в один день народилися: вона — 7, я — 9 липня. Нас, передусім, єднає позитивний погляд на світ, і ми залюбки подорожуємо разом. Вже невдовзі плануємо в черговий раз побувати на пленері в Польщі».
Принагідно зазначу, що на цій виставці — чимало творів, написаних і під час закордонних мандрівок. Так, Тетяна представила витончену, як мереживо, графіку — архітектурні мотиви, створені протягом 2012—2013 років в Одесі, Володимирі-Волинському, а також у Ансі, Сент-Жульєні і Таноні (Верхня Савойя, Франція). Образ польської провінції північно-східних земель, часом такої схожої з Україною (містечко Бартошице та округи), зображений на останніх полотнах Лариси Дем’янишиної.
Продовжуючи тему спільності, хочу наголосити, що обидві є інтровертними натурами, їх твори ваблять жіночністю, ліризмом, м’якістю і просвітленістю, естетичною вишуканістю. В них проявляється доброта як природна даність, а в творчості — як категорія філософська.
Що різнить двох художниць? Не претендуючи на вичерпність, зазначу, що це, перш за все, спосіб поетизації та інтерпретації різних мотивів, формату і техніки виконання, зрештою, діапазон світовідчуття — мрійливий, інколи схвильований і навіть драматичний у Лариси Дем’янишиної та помірно-оптимістичний, веселий, дещо іронічний, такий, що вносить у побут елементи казковості та святкової піднесеності, — у Тетяни Поповиченко.
Твори останньої — це своєрідні ведути куплетиста, напівказкові сюжети, що в кожному будинку чи кварталі міста помічає індивідуальність, гармонійне співіснування, «єдність протилежностей». Твори Тетяни викликають рецесії з німецьким бідермейєром. Вони затишні, милі. В них ніби живе атмосфера казок Андерсена. До речі, казками художниця захоплювалася з дитинства. У шкільні роки пристрасть Тетяни до цього жанру помітили вчителі, і її не раз запрошували розповідати казки для учнів молодших класів, коли траплялися «вікна».
До слова, вікна, в прямому смислі — це зв’язок обителі і світла, обмеженого, затемненого простору квартири і ширшого простору. Вікна є невід’ємним смисловим і графічним елементом творів Поповиченко. Малюнки її декоративні, чуттєво-наївні, по-дитячому щирі і графічно лаконічні. Поверхня викликає враження матовості, що створює враження пастельності. При ближчому знайомстві розрізняємо поєднання туші, кулькової ручки чи кольорового олівця з підмальовками аквареллю або гуашшю. Щодо персонажів та мотивів, то це міщаночки, кумедні нереалізовані «попелюшки», милі кішечки; вікна в мереживах, їх скло, яке відображає екстер’єри навколишніх будинків, — таке собі перетікання простору.
Кожна авторка обирає техніку, яка найбільше відповідає її темпераменту. Лариса Дем’янишина віддає перевагу роботі по шовку акрилом, а також олійним фарбам. Тривала робота по шовку та в різних графічних техніках виробили в южненської мисткині елегантність і легкість письма. Ці якості притаманні багатьом її олійним полотнам, особливо тим, що виконані за уявою. У цьому сенсі найкращими творами цієї експозиції я б назвав «Над лиманом» та «Хата над лиманом» (2013). Вони поетичні, образні й багатозначні, мають гарну тональність, поверхня їх рухлива, а композиція лінеарно вишукана і помірно динамічна.
Живопис у Лариси світлоносний, м’який, побудований на зближених контрастах. У деяких творах (означених насиченими узагальненими плямами пастозною технікою) ще відчувається вплив її знаменитого педагога Ореста Слешинського, як, наприклад, у пейзажі «Осіннє море» (2012). Я уважно слідкую за розвитком творчості цієї художниці і мушу визнати, що останнім часом Лариса Дем’янишина вийшла на якісно новий рівень. Поєднання роботи на пленері з роботою за уявою, зміна техніки письма дають свої результати. Це обнадіює.
Виставка залишає надзвичайно приємне враження. Твори цих першокласних художниць випромінюють ласкавість і щирість, чарують естетичною довершеністю.
Володимир КУДЛАЧ
Див. також:
Кудлач В.А. Звабливо-лірична інтровертність двох [вист. Т.Поповиченко і Л.Дем`янишиної] // Чорномор. новини. – 2013. - 15 серп. – Режим доступу: http://chornomorka.com/archive/a-2725.html