Господарі центру запросили журналістів і громадськість на брифінг, присвячений благодійній акції — передачі творів наших митців, членів Одеської обласної організації НСХУ українській діаспорі в Канаді. Це знак вдячності за гуманітарну підтримку України громадянами цієї держави. Більше 30 творів живопису, графіки і скульптури, що перетнуть океан, виставлені в актовій залі центру. Куратори проекту Анатолій і Галина Кравченки за підтримки директора ООЦУК Валентини Вітас видали каталог цих творів, які, зазначимо, були позитивно сприйняті представниками посольства Канади у Києві. З якими труднощами зустрілися на цьому етапі художники-жертводавці, котрі, підкреслю, переважно є людьми доволі непрактичними?
Нагадаємо, раніше 37 творів у рамках акції «Чорноморська мистецька сотня митців — Збройним силам України» були подаровані Центральному військовому клінічному шпиталю в Одесі (Див. «ЧН» за 13 вересня 2014 року). Цьому передувала виставка в ООЦУК. Значна частина цих робіт — у теперішній короткотривалій експозиції.

Ситуацію прояснила Валентина Вітос:

— Твори цієї експозиції — пожертва одеських мистців, які прийняли колегіальне рішення з цього приводу. Це, власне, не виставка, а продовження проекту, який стартував тут 11 вересня 2014 року. Нині вона готова для передачі українській діаспорі, яка, як ви знаєте, багато робить для підтримки нашої країни. Ми шукаємо конкретну особу, спонсора, який допоміг би переправити дарунок на інший континент. Це цілісна колекція робіт, що зафіксована у каталозі, вона є діючою, не припадає порохом у підвалах, а експонується. Її автори чекають вирішення проблеми. Сьогодні серед нас присутні Анатолій Кравченко і голова міжнародного БФ «Материнської слави» Юрій Куклін, який готовий цю виставку презентувати для канадців з подальшою передачею.

— Як журналіст, який висвітлює всі етапи благодійної акції, повинен сказати, що цей проект на вустах уже впродовж останніх дев’яти місяців. Чи не пора поставити крапку?

—У нас дивовижна ситуація, — каже Анатолій Кравченко. — Суспільство існує ніби саме по собі, а органи влади займаються своїми справами, не сумніваюся, дуже потрібними і корисними для держави, але вони чомусь не в змозі поставити ту кінцеву крапку, хоча й вийшли на контакт з нами (нагадаю, за цей час змінилося двоє голів Одеської ОДА. — В.К.). На певному етапі перемовини з канадцями вели саме представники облдержадміністрації — визначити кінцевого адресата: чи то певну громадську організацію, чи український музей Канади. Пізніше ми також звернулися до президента міжнародного благодійного фонду «Материнської слави» Юрія Кукліна. Він уже допомагав нам передати подаровані твори одному із громадян США, який теж багато робить корисного для медичних закладів України.

— Той факт, що одеські митці віддають безкорисливо ці чудові твори, для мене просто дивовижний, — зауважує Юрій Куклін. — Коли дізнався, що є колекція творів, які потрібно переправити нашим друзям, я цим просто захворів. Найближчим часом маю намір зустрітися з одним із помічників голови Одеської облдержадміністрації Міхеіла Саакашвілі і повідомити про суть проблеми, ознайомивши також з каталогом колекції для канадців.
Уже після брифінгу автор цих рядків звернувся електронною поштою до Конгресу українців Канади, проінформувавши про готовність учасників акції подарувати твори Канаді, і невдовзі отримав відповідь, що згаданий лист переправлений для ознайомлення у провінційні ради конгресу, а також у Ukrainian Art Gallery in Toronto та Ukrainian Arts Council in Alberta. Сподіватимемося, що ці твори знайдуть свого адресата.

На рівні
п’ятого поверху 

Мушу зазначити, що ООЦУК не обласканий увагою журналістів, тому спілкування в його стінах вийшло за межі порушеної теми. Адже проблеми очевидні, і найперша — відсутність гідного приміщення.

— Вважаю, що в Одесі центр української культури мав би виглядати достойніше, — каже його директор Валентина Вітас. — У нашому місті гідно представлені арабський, болгарський, грецький і єврейський культурні центри. Тільки своє ми заганяємо в «катакомби». Але й «катакомбна» культура має здатність виживати… Зараз спостерігаємо певний туристичний потік. Нещодавно нас відвідала група з Німеччини, і вони з гіркою іронією висловилися так: «Ми переконалися, що українська культура тут на дуже високому рівні. На рівні… п’ятого поверху!»

Уявляю той сором, який доводиться постійно відчувати співробітникам центру, забутого можновладцями. Мені особисто цікаво: чи хтось з них — на рівні голови облдержадміністрації чи міськради — хоча б раз тут побував?

— Наш центр працює у всеукраїнському і навіть міжнародному масштабах. Тут виступали відомі митці, наприклад, народна артистка України Раїса Недашківська. Впродовж року діяла «Школа народних ремесел». У нас відбуваються заходи, що потребують широкої реклами, як-от «Рушник єдності». Тоді у цій невеличкій актовій залі зібралося до 500 осіб, і я молила Бога, щоб її підлога (стеля підвалу) не обвалилася, бо це приміщення «висяче», воно не має підпорок. Коли про цю проблему я нагадала керівникам обласної держадміністрації, мені порадили орендувати приміщення в інших національно-культурних центрах міста. Вже тривалий час нам обіцяють нове приміщення, і ніби є розуміння в обласній раді. Серед можливих варіантів — колишній Будинок студентів на Маразліївській, поблизу пам’ятника Тарасові Шевченку, — ділиться наболілим пані Валентина.

Подумалося, що така відверта розмова та апеляція до громадськості не випадкові — накипіло. Поцікавився, як презентує себе Одеський центр української культури на рівні міжнародному.

— В Ірландії впродовж шести десятиліть проводиться фестиваль хорового співу (Cork International Choir Competition), і цьогоріч наш хор «Оріана» став першим колективом з України, який удостоївся честі бути запрошеним до участі в ньому. Однак ми не змогли знайти необхідних 240 тисяч гривень на поїздку, щоб презентувати нашу культуру. На міжнародному рівні у нас є контакти і з іншими хоровими колективами, зокрема суто етнічного спрямування, які бажають виступити в Одесі, але для цього потрібен зал на рівні філармонії, де оренда за одну годину сягає 8—10 тисяч гривень (хоча ми в одній управлінській структурі), — зауважила Валентина Вітас.
Емоційним був виступ Оксани Шевчук, яка не так давно прийшла працювати в ООЦУК: «Щодо іноземців, і не тільки, які відвідують нас, — усі хочуть народної аутентики. Минулоріч я була учасницею Всеукраїнської академії аутентики в Києві. Ми започаткували конкурси для молоді з писанкарства, ліплення, петриківки. Основна мета — відродити справжню українську культуру, бо те, що ми нині бачимо в крамницях, на розкладках і виставках, — то страх Господній! Скажіть, будьте ласкаві, як можна на весілля дарувати сорочку із символом поминальної квітки — маком? Чи згадаймо низькопробні з «лебедями» і міщанськими написами рушники... Якби колись дівчина вишила щось подібне, то її ніхто б заміж не взяв! Невігластво жахливе! Цю проблему намагається вирішувати наш центр: поверненню до аутентичної культури присвячений наш семінар-практикум «Зрима пісня».
В ООЦУК діє прекрасний музей народного мистецтва (завідувач Тетяна Непом’ячих), де представлені старожитності й твори сучасних майстрів. Він просто перенасичений експонатами. Через обмеженість площі музей не може далі розширюватися. Свою унікальну збірку під назвою «Тарасів дім» (названу на честь Кобзаря) готовий подарувати місту відомий одеський колекціонер Тарас Максим’юк.
— За каденції на посту голови облдержадміністрації Ігоря Палиці я звернувся з проханням надати приміщення під мою колекцію в будинку на Маразліївській, де певний час діяла обласна «Просвіта», — розповідає Тарас Іванович. — Його площа — понад три тисячі квадратних метрів, а мені потрібна лише десята частина від неї. Зараз її використовує одна будівельна організація, причому багато приміщень порожніють. Я вже неодноразово говорив, що потрібне відповідне рішення Одеської обласної ради, яка могла б передати необхідну площу під музей у довічне користування за умови символічної плати. Як тільки вирішиться це питання, я готовий подарувати свою колекцію місту.

Озвучені проблеми не вирішаться, якщо влада не буде прислухатися. Але, очевидно, є проблема і в самому центрі, зокрема кадрова. Хотілося б, щоб ООЦУК справді перетворився в своєрідний український культурний оазис Одеси і щоб тут, принаймні, на мою українську мову не лише керівники, а й рядові працівники відповідали українською…

Володимир КУДЛАЧ

Кудлач В.А. «Доки море перелечу…» : Твори «Чорноморської мистецької сотні» передадуть українській діаспорі Канади на знак вдячності за гуманітарну підтримку // День. – 2015. – 22 липня. – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/taym-aut/doky-mo...

Кудлач В.А. «Доки море перелечу…» : Подяка художників-чорноморців Канаді // Чономор. новини. – 2015. – 25 липня. – Режим доступу: http://chornomorka.com/archive/a-6033.html