Уже за життя їх творчість вважали класикою. На виставці представлено більше ніж півтори сотні творів, які заповнили весь перший поверх музею. Ретроспектива присвячена пам’яті митців, чиє яскраве життя обірвалося у ці травневі дні. Такий сумний об’єднуючий момент. Щодо спільностей: усі вони — вихованці Одеського художнього училища ім. М.Б. Грекова, де традиції південноросійської школи живопису культивували Д. Крайнев, М. Мульцмахер, М. Павлюк, Л. Мучник, Д. Фруміна та інші видатні художники й педагоги, у яких черпала знання і досвід згадана трійця. Більшість з цих метрів у 1920—1930-ті творили в Одесі вищу художню школу.
У кожного майстра своя формула світосприйняття. «Я не поділяю ваших думок, але поважаю ваше право на переконання», — писав в одному з листів до Миколи Гоголя російський письменник-ліберал Сергій Аксаков. Подібну думку в закамуфльованій формі містить живопис. Якщо узагальнювати побачене, то я визначив би живописний тонус названих митців, відповідно, як ліричну просвітленість, мажорність і мінор. У межах пленерної, імпресіоністичної школи кожен знаходить свої мотиви, свій неповторний, індивідуальний спосіб вираження, хоча як реалісти і люди, поєднані спільним життєвим простором та побутовими умовами, вони мають споріднені мотиви — це переважно морські види, місця масового відпочинку та міський пейзаж. Щодо останнього, то, перш за все, це стосується Альбіна Гавдзинського і Володимира Литвиненка. Обоє створили неповторний образ Одеси, трохи провінційної, затишної, неспішної, зніженої південним сонцем. Ці мотиви легко перетікають у приміські й дачні види та сільські вулички. Варто відзначити вміло сформовану експозицію — у кожному залі є полотна, які за принципом контрасту відразу впадають у вічі і сприймаються своєрідною домінантною. Хотілося б дати загальну характеристику цій експозиції.
Альбін Гавдзинський, послідовний імпресіоніст, що розвивав традицію, витоки якої у творчості Кіріака Костанді, Петра Нілуса, Володимира Синицького, Миколи Шелюто. Його твори вже за життя стали музейними. Вони камерні, мелодійні, наповнені колористичними нюансами, контрастами в межах стриманої гамми, яку творить його світлоносна палітра. Як і одна з останніх прижиттєвих персональних виставок майстра, що відбулася в галереї NT-art п’ять років тому, ця також дозволяє прослідкувати еволюцію Гавдзинського від «барбізонців» («Корови на тирлі», 1953) до, власне, його неповторного індивідуального стилю, у якому органічно поєднані здобутки одеського пленеризму та європейського імпресіонізму — якість, що дозволяла автору легко інтерпретувати мотиви незалежно від географії. Достатньо згадати лондонську серію (2001).
Полотна Володимира Литвиненка в межах пленерного досвіду є способом узагальнення: його картини нагадують примхливі розсипи кольору, своєрідну мозаїку, породжену вібрацією світла, яке деформує структуру матеріального. Він любив простір, вихід на далекий горизонт. Живописець відмовився від напівтонів, щоб форсувати колір. У той час були популярними представники «суворого стилю» (Ацманчук, Тодоров, Попов), і Литвиненко, на мою думку, по-своєму трансформував їх установки. Зрештою, він виробив власну стилістику напівабстрактного імпресіонізму. Він мажорний, свіжий, тонізуючий. Художник писав емоційно-піднесено, завжди на межі, ніби цей день останній. Власне, це визначення було б справедливим до кожного із названих майстрів, для яких мистецтво було понад усе!
Про Гавдзинського і Литвиненка написано чимало, значно менше широкому загалу відомий Геннадій Малишев, тож дана виставка дає унікальну можливість ближче пізнати творчий феномен цього живописця і графіка. Для багатьох його полотна стали справжнім відкриттям — такого рівня майстер, і мало відомий! Остання, вже посмертна, виставка Малишева експонувалася у 2000 році. Його ім’я є в «Словнику художників України» (К., 1978), до редакційної колегії якого входив відомий дослідник Товариства південноросійських художників Василь Афанасьєв. Серед небагатьох видань, які презентували мистецтво Одеси, наприклад альбом «Изобразительное искусство Одессы» (М., 1981), ім’я Геннадія Йосиповича не згадується, що зайвий раз наводить на думку про відповідальність сучасників за збереження вітчизняної спадщини. Приємний виняток — праця Тетяни Басанець «Николай Андреевич Шелюто» (К., 2008), де в контексті монографії скупо згадується особа Малишева. У світлі сказаного особлива вдячність колекціонеру Сергію Костіну, який надав на виставку 46 творів художника.
Малишев — романтик від імпресіонізму, співець світанків, митець-естет, споріднений учасникові «південноросійських» Олександрові Шовкуненку та своєму педагогу Діні Фруміній. Його «Хризантеми на світанку» просто бентежать. Цікаві також у світлі ретроспективи ілюстрації художника до казок західноєвропейських і російських класиків.
У своїй життєвій творчій філософії згадані художники залишили нащадкам кілька фундаментальних положень: люби життя, будь відданим мистецтву, бережи і примножуй кращі здобутки вітчизняного мистецтва.
Їх називали останніми представниками «традиційно одеської школи живопису». Ці прогнози не справдилися, адже одеська школа живопису продовжує розвиватися з новою силою у творчості нового покоління, а це, зокрема, Микола Овсійко, Олена Гавдзинська, Володимир Кабаченко, Сергій Лозовський, Петро Нагуляк, Володимир Сакалюк, Наталя Лоза, Лариса Дем`янишина та інші. Виставка показова в багатьох сенсах, і, можливо, не афішоване у прес-релізі 150-ліття Одеського художнього училища, яке відзначається цьогоріч, також мотивувало її організацію. Адже, як було сказано вище, усі троє є випускниками цього закладу.
Володимир КУДЛАЧ.
П.С. Представлені твори без атрибуції. Назви від автора.
В.К.
Див. також:
Чорномор. новини. – 2015. – 7-9 трав. – Режим доступу: Чорномор. новини. – 2015. – 7-9 трав. – Режим доступу: http://chornomorka.com/archive/a-5675.html