Без перебільшення, сьогодні ми відкриваємо яскравого і талановитого живописця, який прямує у мистецтві власним шляхом і чия творчість не типова для мистецької Одеси, що переважно балансує між пленерною, південною школою і авангардом. Наталя Миголатьєва розвиває напрямок колористично інтенсивного умовного фігуративну. Дивно, що стосовно майстра, який пов’язаний з Одесою не одне десятиліття і як педагог виховала не один десяток художників, доводиться вести мову як про невідомий творчий феномен. Виставка відбулася після тривалої непублічності мисткині, що лише посилює інтерес до цієї події, адже за останній період було створено багато нових робіт, а сама творча манера живописця помітно еволюціонувала.

Миголатьєва є послідовницею свого вчителя Валерія Арутюновича Гегамяна – видатного художника-монументаліста, першокласного рисувальника і педагога, учня Мартироса Сар`яна. Вплив Гегамяна в різній мірі зазнало багато одеських митців і мистецтвознавців. Миголатьєва з пієтетом згадує вчителя, який прививав вихованцям відповідальне ставлення до мистецтва, високу вимогливість до власної творчості. Валерій Арутюнович філософськи сприймав життя, з презирством ставився до житейської дріб’язковості, пристосуванства, уникав виставкову суєтність. За життя у нього не було жодної персональної виставки, бо сприймав мистецтво як духовне покликання. У творчій біографії Наталі Миголатьєвої цьогоріч випадає ще одна кругла дата – 35-річчя її педагогічної діяльності у стінах «almamater».

Справжній художник приходить у світ з великим або малим відкриттям, інакше йому уготована роль епігона. У своєму захопленні творчим процесом, коли часто йдеш на осліп, не кожен над цим задумується. Із полотен Миголатьєвої, барвистих, яскравих, «фовістичних», як великоформатних, так і камерних, на глядача дивляться загадкові й вольові жінки з дещо перебільшеною лінією плечей, що викликає у пам’яті «Валькірію» Врубеля. Їх самозаглиблений погляд приховує мимовільний сум. Це жінки, що готові до випробування долі. Це ніби формула власного «Я». Деякі з цих образів не позбавлені автопортретності («Портрет з папугою», 2012). Енергія кольору часом потребує підсилення енергії звуку, слова. В останні кілька років художник несподівано звернулася до поезії – своєрідна рефлексія її давнішнього захоплення літературою. В одному з її віршів є такі рядки: «Полотна, созданные мною – вы клеточки моей души…». Чи не в цих словах ключ до розуміння природи творчості взагалі?

Портретні, винятково жіночі образи Миголатьєвої не вичерпуються подібною інтерпретацією. На інших полотнах постає чуттєва, часом підступна жінка-спокусниця, Жінка-Літо («Адам і Єва», цикл «З вишнями»). Наталя Миголатьєва, перш за все, митець мажорний, співець святковості. Інша її улюблена тема – фестивальна клоунада з її бравурністю кольору. Роль кольору як засобу вираження, ритміка мазка, тональність тла (переважно білого полотна), зростає в зображенні домашніх тварин. Їх характерність хочеться персоніфікувати – півні, індики й індички, кішки. Ці потішні персонажі продовжують життя у словесній інтерпретації автора, у її чотиривіршах. Читає вона їх виразно, посилюючи образність інтонаційно й тембрально.

Продовжуючи характеристику робіт мисткині, відзначу, що вони експресивні й помірно декоративні, феєричні, інколи епатажно-викличні, і, не зважаючи на стихійність, у них відчувається раціональний підхід, звернення до «великої форми». Вони не позбавлені монументальності, але технічно написані легко. Крім пензля автор застосовує також мастихін, який надає полотнам більшої енергетики, пластичної недомовленості, і, водночас, певної жорсткості. В них є свіжість почуття, є емоція, хоча шлях до кінцевого результату, вільного живописного самовираження буває досить довгим, часом він триває роками. Миголатьєва пише відразу по декілька полотен і часто звертається до раніше створеного, тому й датування умовне. Якщо намагатися вписати це кольорово-вулканічне виверження у певну стилістику, напрямок, то доречно згадати експресіоністів, а також фовістів з Матісом на чолі, (плюс їх попередника символіста Гогена). У ранній період творчості в Наталі Миголатьєвої помітні сліди впливу російських «бубнововалетців», пізніше – представників «Голубой розы» та вірменської школи: Сар`яна, Гегамяна й Аветисяна. Одна з її робіт має назву «Пам'ять про Аветисяна». В ній велика сила кольору і темпераментне виконання. Наталя Миголатьєва може бути і живописно-стихійною, й витонченно-естетичною. В багатьох творах має місце інтригуюча недомовленість. Це своєрідні ноктюрни. До таких належать «Спокуса», «Елегія», «Викрадення Європи», натюрморт «Рожеві мрії». Натюрморт займає помітне місце в творчості живописця, і часто їх «сюжети» пов’язані з рибками. Примітно, що митець, висловивши провідну думку, емоцію, може зупинитися вже на стадії ескізу. Земляні охристі фарби вона рідко використовує. Автор виробила власну манеру письма, працюючи акордами, з технікою імпульсивно-вібруючого мазка, що дозволяє зберегти самоцінність поверхні полотна. Можливо, ця обставина, поряд із загальною колористичною гармонією, надає її творам музикальності (у дитинстві Наталя захоплювалася музикою, закінчила музичну школу). Зустрічаються, як вже відзначалося, й інші підходи. Творча незадоволеність вимагає переписувати раніше створене, воскрешати в пам’яті спонукальну емоцію, і з новою силою дописувати, здавалось би завершену роботу.

Ця виставка інтригує і є зайвим свідченням того, що справжня творчість є таїнством. Майстер вступила у новий період творчого життя і обіцяє радувати нас новими картинами на нових вернісажах.

Володимир Кудлач