«Виставка є синтетичною і поєднує в одному просторі живопис Марини Яндоленко, скульптуру Микити Румянцева та Станіслава Зайченка. Зібравши воєдино експресію об’ємних форм, підсилену композиціями кольорових площин полотна і паперу, автори досягають динамічної напруги візуального простору виставки. Ідея проекту належить заступнику голови Одеської обласної організації НСХУ Сергію Савченку. Виставка діятиме до 25 січня», – прокоментувала подію один із її організаторів, співробітник ОЛМ Катерина Єргеєва.

Чим цікавий даний проект? З подібними «експериментальними» виставками одеські цінителі прекрасного знайомилися і раніше. У даному разі кожна частина виставки сприймається з різних точок зору, що творить своєрідний простір, заповнений кольором і пластикою зі своїми смисловими акцентами.

КОЛІР

Марина Яндоленко є активним учасником багатьох виставок, але ця для неї особлива, бо вповні демонструє багатоманітність підходів автора, звернення до різних жанрів у малярстві: пейзажу, натюрморту і портрету з елементами жанру. Діапазон вираження: від імпресіоністично-світлоносних до експресивних робіт; від фігуративних творів – до абстракції, чи таких, що набувають символічного звучання («Тут була Єва», «Танок»). На мою думку, головна особливість живопису Яндоленко підпадає під визначення «пленерний експресіонізм», і саме підвищена чутливість до кольору та бажання виплеснути і зафіксувати емоцію пояснює її захоплення пейзажем. Це, переважно, етюди, написані вільно, розкуто, у яких предметний світ, мотив слугує певним приводом до його суб’єктивної живописної інтерпретації. Захопленість самоцінністю кольору, заради звучності якого відмовляються від напівтонів, говорить на користь того, що автор акумулював досвід постімпресіонізму та фовізму. Сьогодні, на відміну від своїх попередників – художників періоду радянської доби, молодь користується цим досвідом вільно. У цих етюдах вирішені певні живописні задачі, адже так важливо вміти себе обмежувати. (Відомий майстер Степан Химочка якось сказав, що для вибору мотиву йому потрібно всього лише три відношення).

Вдалими по колориту та силі вираження, на мою думку, є серія міських пейзажів з дахами будинків і вуличками, а також інтер’єри майстерні, у тому числі написаних у Харкові. Вони відрізняються світлоносністю. Минулоріч Марина Яндоленко завершила свою освіту у Харківській академії дизайну і мистецтв, куди поступила після «Греківки». Це ще один момент, який об’єднує учасників даного проекту – усі вони спершу здобували фах в Одеському художньому училищі. Станіслав Зайченко згодом, як і Марина, пройшов вишкіл в академії, але у Києві; Микита Румянцев здобув також фах архітектора в Одеській академії будівництва та архітектури.

У своїй творчості Марина Яндоленко грайлива й ексцентрична, і це враження посилюють примхливі, часом по-дитячому пустотливі назви («Ніч. Моторрр!», «М…М…М… Копички»), або такі, що перетворюють її заняття живописом на щоденну фіксацію власного життя («Вечір, я сиджу дома», «Мій іменинний натюрморт», «Я читаю»). Простір художника часом досить замкнутий, і, водночас, завдяки мистецтву, може набувати внутрішньої безмежності. У цій масштабній експозиції представлена також серія творів живописця, навіяних музикою, і позначених «(с) Цой». Це переважно види з вікна, пройняті драматичним, навіть трагічними світовідчуттям. Вони – своєрідний камертон виставки, який дозволяє належно оцінити домінуючий мажор експозиції у цілому. А полістилістичність Марини Яндоленко говорить на користь того, що вона володіє різними засобами вираження і перебуває в стані постійного експерименту, а відтак «молоде вино має перебродити»...

ОБ`ЄМ

На тлі домінуючого в експозиції інтенсивного і стихійного живопису Марини Яндоленко (якому ніби затісно в рамі картини), притягує зір аскетична, відносно невелика за розміром, але монументальна пластика Микити Румянцева. Її доповнюють кілька камерних скульптур наймолодшого учасника Станіслава Зайченка – «Єва» і «Ізольда». Образи цікаві своєю психологічною окресленістю: однин відкритий, чуттєвий і принадний, інший – зібраний і внутрішньо напружений. Обидві «грішниці» в стані готовності до випробувань долі. Виконана у бронзі «Єва» приваблює також пластичністю і декоративністю; героїня середньовічних сказань Ізольда – експресією. Перед нами розфарбована в умбристо-охристих тонах дерев’яна скульптура, що викликає в пам’яті подібні ренесансні твори Донателло, але у помірно-модерній інтерпретації. Принагідно зазначу, що прекрасні зразки у цьому матеріалі залишив відомий скульптор Микола Степанов.

У творах іншого учасника виставки Микити Румянцева дивним чином сполучаються позачасове, ірреальне, міфологічне і космічне. Такими є «Знак Сонця», «Перевізник (Харон)», «Місяць» та ін. Ці скульптури, при ясно вираженій пластичності, часом втрачають чітку структуру, ніби трансформуються під дією стихій і часу, набуваючи символічної багатозначності. У них є спроба передати «четвертий вимір» («Перевізник»).

Скульптор працює переважно з кольоровими металами, які, як засіб вираження, мають свої обмеження. Він прагне використати переваги даного матеріалу, «дематеріалізувати» їх задля втілення образу та провідної ідеї. Для цього активно використовуються, поряд з об’ємом, пустоти і розриви, площини та лінійні ритмізуючі засоби. Образи Микити Румянцева примарні, ніби недомовлені у своїй антропоморфності. Завдяки узагальненню форми їх абриси набувають чіткої графічності, знаковості, в окремих випадках декоративності («Народження зірки»). Зустрічаються і цілком реалістичні скульптури малих форм («Пума»).

Варто нагадати, що Микита Румянцев є співавтором монументу Івану Франку в Одесі (як архітектор), який створив його батько Борис Румянцев (1950-2008) вісім років тому. Нині син розвиває його традиції, що, зокрема, проявляється у образно-міфологічній спрямованості творчості молодого скульптора, так і виборі матеріалу та використанні деяких формальних виражальних засобів. Подібно до Румянцева-старшого, він закоханий в античність, особливо в її архаїчний період. Архаїка у нашому випадку естетизована і рафінована – це його індивідуальна стилістика, лейтмотив, породжений стремлінням опертися на позачасову формулу в мистецтві. Творче обличчя Микити Румянцева формує також його зацікавленість праслов’янською міфологією. Тож паралелі і екскурс в історію неминучі, що стало вже симптомом нашого часу. Показовим у цьому плані є дволикий образ Борея, бога вітру, що викликає в пам’яті Збручського ідола. Модернізм Микити синкретичний: архаїка-античність-західноєвропейський модернізм – це парадигма творчості скульптора. Так, твір «Громадяни» своїм композиційним та ідейним рішенням викликає асоціації із відомим монументом Родена «Громадяни Кале». Перед нами також митець, що перебуває у постійному творчому пошуку – стан перманентний для справжнього художника.

Володимир КУДЛАЧ.