Виставка є завершальною і, водночас, етапною, адже це не єдиний проект, присвячений ювілею митця, який реалізований торік в Одесі, етапною, якщо розглядати особу Фруміної у ширшому контексті, як педагога, що у стінах Одеського художнього училища виховав плеяду прекрасних майстрів. Нинішнього року цей найстаріший художній заклад не лише на українських, а й східноєвропейських теренах, відзначатиме своє 150-ліття. Хоча цей проект не пов’язаний прямо з попередньою виставкою в стінах ОХМ, але опосередковано його можна сприймати як серію, приурочену цій очікуваній даті, на що звернув увагу директор музею Віталій Абрамов. Мається на увазі виставка «Одеські «шістдесятники» ХІХ ст.», на якій представлені твори фундаторів і вихованців славно-звісного дітища Одеського товариства красних мистецтв (див. «Чорноморські новини» за 13.11.2014). На виставці на честь Діни Фруміної представлена серія робіт уже шістдесятників ХХ ст. Автор проекту — відомий мистецтвознавець, директор галереї «Міст» Тамара Михайличенко. Нагадаю, що її зусиллями не так давно була встановлена меморіальна дошка в Сабанському провулку на будинку, в якому проживала Діна Михайлівна (автор — Олександр Коваль). Формування виставки відбувалося завдяки солідарності, яку проявили викладачі художнього училища, співробітники ОХМ, Музею сучасного мистецтва Одеси та колекціонери міста. Так, училище надало чудові академічні роботи випускників закладу із музею, заснованого свого часу Діною Михайлівною. Тут роботи учнів, що працювали під керівництвом як самої Діни Фруміної, так і її знаменитих колег — Миколи Павлюка, Леоніда Мучника, Григорія Крижевського, Івана Логвіна та інших.

Діна Фруміна, уродженка містечка Троїцьке Ананьївського повіту (нині — Любашівський район), звідки родом і відомий майстер народного мистецтва Ростислав Палецький. Після навчання спершу в Одеській художній профтехшколі в «одеського парижанина» Михайла Гершенфельда, продовжила освіту в Одеському художньому інституті у відомих митців — символіста Михайла Жука, модерніста і теж «парижанина» Теофіла Фраєрмана та імпресіоніста Мойсея Муцельмахера (вплив якого на її творчість достатньо помітний). Після реорганізації і пониження статусу інституту до училища (1934) академічну освіту здобувала в Київському художньому інституті, у майстерні Федора Кричевського, який закінчила в 1942 році вже у Самарканді, куди був евакуйований заклад. Своєрідність її живопису, обумовленого південною світлоносністю, великий художник і тактовний педагог оцінив гідно: «А, одеська школа… Ну пиши, пиши, не лаштуйся під мене» (цитата за А.І. Носенко). Під час навчання в Києві Сергій Григор’єв створить чудовий етюдний портрет Діни Фруміної (1938), який нині зберігається в Національному художньому музеї України.

Значне місце на теперішній ювілейній виставці займають твори «хуліганів живопису», представників другої хвилі одеського авангарду, які розвивалися під покровительством або під впливом Фруміної як художника й особистості: Олександр Ануфрієв, Валерій Басанець, Давид Беккер, Олег Волошинов, Віктор Жураковський, Віктор Маринюк, Лев Межберг, Йосиф Островський, Олександ Ріхтер, Станіслав Сичов, Олександр Фрейдін, Володимир Цюпко, Михайло Черешня, Леонід Шилов, Люда Ястреб та інші. Ще одну частину складають академічні роботи учнів училища, що дає зрозуміти велике значення школи, професійної виучки, важливості копіткої, щоденної праці для становлення майбутнього художника. Школа — це мистецький бренд, і достатньо втратити кількох яскравих її носіїв, і традиція може ослабнути й навіть обірватися.

Хочу звернути увагу на одну особливість, яку одеські мистецтво-знавці не завжди відзначають, а саме на певну близькість представників київської школи малярства означеного періоду з одеською. У киян присутня та сама узагальненість, скульптурна дотичність, знання анатомії, органічне поєднання живопису і рисунка з виразною живописною домінантою та збагаченим валером; поєднанням делікатної й енергійної модуляції форми з ударами широкого, розкутого мазка, що і в багатьох роботах учнів Одеського художньогоучилища. При цьому одесити, можливо, більшою мірою, зберігають відчуття, «першого погляду», віддаючи перевагу «етюдності», чим добиваються живописної свіжості. Їх живопис, на мою думку, розкутіший. Діна Фруміна в «Моих воспоминаниях» (2005) зауважувала, що одеська школа більше пленерна, ніж київська, яка декоративніша, бо зазнала впливу народного мистецтва. Вона відрізняється також від «академічної» петербурзької чи «мирискусстнической» — московської.

Як заявили організатори, нинішнього року захист дипломних робіт вихованців Одеського художнього училища планується провести саме в стінах ОХМ. Не зайве нагадати, що Діна Михайлівна висловлювалася на користь того, щоб надати училищу (якому з 1948 року з ідеологічних міркувань присвоєно ім’я баталіста М.Б. Грекова) ім’я видатного послідовника південної школи і викладача Одеського художнього інституту Павла Волокидіна. Здається, на подібний революційний крок одеська культурна спільнота ще не скоро наважиться.

Крім названих, виставка має ще дві складові: твори самої Діни Фруміної та фотоекспозицію. У цій частині презентовані фотографії як самої художниці, так і її учнів та симпатиків, доповнені їх висловлюваннями про мистецтво та спогадами про улюбленого педагога. А це особистості, які вже увійшли в історію мистецтва або мають значний вплив на долю сучасного малярства. Більшість з них представлена зразками власної творчості у вище згаданій експозиції виставки. Боюся бути пристрасним, але шкода, що у цій частині експозиції відсутні роботи ще кількох помітних особистостей з числа учнів Фруміної, наприклад, Люсьєна Дульфана або в сенсі естетики його антипода — Степана Химочки. Про них Діна Михайлівна згадувала у своїх спогадах («…спокійний, із філософським складом розуму»). До речі, Химочка після закінчення училища удосконалював свою майстерність у Київському художньому інституті в однокурсниці Фруміної Тетяни Яблонської. У цьому ж залі три роки тому була представлена персональна виставка Степана Івановича. Даруйте за цей відступ. Однак авторський проект завжди несе особисті уподобання і пристрасті його ініціатора, якому доводиться чимось жертвувати задля цілісності експозиції. Сподіваємося, що у згодом буде виданий альбом-каталог цієї виставки.

Автопортрет ювіляра 1950-х років, включений у цю експозицію, демонструє дещо погордливу в своїй гідності людину, яка свідома своєї місії й таланту. Перед нами жінка «зі стрижнем», мужня в сенсі духовного стоїцизму і водночас жіноча, крихка й уразлива. Тамара Михайличенко пояснює враження погордливості, яке справляє портрет, обставинами його написання. Створювався він у тісній кімнаті, і щоб зручно встановити дзеркало, необхідно було звільнити простір і поставити стілець на стіл. Відтак, виникав кут, під яким власне зображення вона бачила у «жаб’ячій перспективі».

За життя Діна Фруміна остерігалася виставлятися, оскільки її імпресіонізм не вписувався в кліше «соцреалізму». Вона порівняла себе з тими домінуючими на той час у корпорації живописцями, що творили сюжетні картини, які «превалювали» над концепцією її камерного, ліричного полотна. Можливо, у цій невпевненості і не публічності далися взнаки роки «жданівщини» та шельмування митця. У Діни Михайлівни було лише кілька прижиттєвих персональних виставок: дві, з великою перервою, в Одеському музеї західного і східного мистецтва (у 1946-у та 2002-у) та ще кілька в 1990-х у галереї «Міст». Потім була серія ретроспективних виставок у низці культурно-освітніх закладів Одеси на ознаменування 95-річчя мисткині. Тоді ж було висловлене сподівання щодо видання книжки спогадів про Д.М. Фруміну, про що говорила громадськість у 2009 році (Кудлач В.А. «Мистецтво як сенс життя: тиждень Діни Фруміной»). Цей проект, на відміну від попередніх, не ставить за мету всебічно показати творчість самого майстра, але наголошує на наступності поколінь та впливі її постаті на культурно-мистецькі процеси, а тому, на мою думку, в певному сенсі, є завершальним і вичерпним.

Володимир КУДЛАЧ.

За матеріалами газети «Чорноморські новини» від 1 січням 2015 р., (№1)