(Закінчення. Початок у публікаціях за 10 та 22 лютого)
VI.
Незаперечна істина — мистец-тво розвивається на антитезі. В Одесі чимало установ на поприщі мистецтва, які або досить нерозбірливі в художньо-естетичному сенсі, або рафіновані й напівзакриті, або ж суто авангардного спрямування, що розглядають себе альтернативою офіційно визнаним чи то спілці художників, чи державним музейним закладам. Наприклад, приватний Музей сучасного мистецтва Одеси (з 2008-го) чи Арт-центр Олександра Коробчинского, який активно діяв упродовж 2009 — 2011 років. Після трагічної загибелі свого натхненника, в діяльності останнього відбувся спад.
Один з найвдаліших, на мою думку, проєктів Арт-центру — виставка «Війна зірок» з нагоди річниці його діяльності (2010). Вона мала досить декларативний характер: п’ятеро «арт-зірок» із Києва (Арсен Савадов, Олег Тістол, Ілля Чичкан, Василь Цаголов, Максим Мамсиков), п’ятеро — з Одеси (Ігор Гусєв, Василь і Степан Рябченки, Володимир Кожухар, Сергій Звара) і ще одна тоді «блукаюча зірка» між двома полісами — Олександр Ройтбурд. Якщо справді слово «війна» таке доречне, то виражається вона у зіткненні амбіцій і живописних підходів, відзначених індивідуальною своєрідністю художників, бажанням шокувати глядача ультрасучасністю тематики і стилістики. Новим у цьому проєкті було впровадження в одеський художній простір групи відомих київських художників «нової хвилі» і протиставлення їм одеського contemporary art. Ініціатори цієї акції (куратор Анатолій Димчук) ставили за мету привернути увагу ЗМІ до нових тенденцій в українському мистецтві, сприяти формуванню арт-ринку.
Серед інших одеських митців, що були в орбіті дітища О. Коробчинського, —Оксана Мась, Віталій Парастюк, Сергій Ликов, Леся Верба. На початок 2014 року центр фактично згорнув свою діяльність.
У контексті пошуку нових шляхів у мистецтві, його соціалізації, відстоюванні права на художній дослід необхідно розглядати діяльність експериментального центру «Чайна фабрика» і таких галерей, як «NT-Art», «ХудПромо» чи локацію при художньому музеї «Жовті велетні». Їхня практика, здебільшого, підкріплена високополіграфічними проєктами — виданням каталогів та альбомів. Крім внутрішньої мотивації, каталізатором процесу послужила поява PinchukArtCentre. Якщо говорити про галереї та виставкові зали загалом, то за останні два-три десятиліття багато з них зникли, але їх діяльність не минула безслідно, активізувавши художньо-мистецьке життя, давши йому певні імпульси. Привертають увагу виставки окремих митців-самітників: Віктора Павлова, Григорія Вовка, Олега Недошитка, Сергія Ликова та ін.
Мабуть, не погрішу проти істини, якщо скажу, що найбільш різноплановою, успішною і стабільною нині є діяльність Музею сучасного мистецтва Одеси, чия колекція первісно сформувалася на основі зібрання Михайла Кнобеля. Цю стабіль-ність забезпечує його фундатор — відомий бізнесмен і колекціонер Вадим Мороховський.
Музей змінив уже три місця дислокації, але при цьому продовжує динамічно розвиватися. В його експозиції — твори одеських митців, що охоплюють останній більш ніж півстолітній період розвитку авангардних течій Одеси — від «нон» до «пост».
На базі МСМО відбуваються різнопланові заходи. Він позиціонує себе як частина глобального світу й декларує своїми проєктами пра-гнення прогнозувати глобальні зміни та їх вплив на суспільство. Фішка музею — Одеська бієнале сучасного мистецтва, яка проводиться з 2008 року на різних виставкових майданчиках міста. Цей, на загал, інтернаціональний проєкт існує на кошти грантодавців України і Бельгії. Кураторка основного проєкту — Соня Дермянс (Бельгія), співкуратори в Одесі — Михайло Рашковецький, Мирослав Кульчицький (1970 — 2015) та ін. Загалом проведено п’ять бієнале. Шоста, запланована на 2019-й, не відбулася через брак коштів. Це ще раз переконує в тому, що культура постій-но потребує фінансових вливань спонсорів, а тим більше — приватні структури. Якщо взяти до уваги, що на початку ХХ століття відбулося лише два Салони Іздебського, то п’ять бієнале в умовах «периферійної держави» (вислів з порталу МСМО) — це доволі тривалий процес, як і свідчення того, що авангардні ініціативи стали затребуванішими.
Нова ідеологія у ми-стецтві, як дітище глобалізму, віддає перевагу концептуалізму, де вирішальне значення має ідея, оперування готовими об’єктами. Такі поняття, як «ґрунтовна академічна підготовка», «міцний» чи «віртуозний рисунок», «живописна культура», «високотехнічність» — знецінені. Професіоналізм уже не має вирішального значення, оскільки зразки класичного мистецтва стають тепер лише елементом гри, об’єктом, призначеним розкрити часто іронічний задум художника. Щодо змісту таке мистецтво позанаціональне, покликане змінити існуючий порядок речей, тому епатажне. Позиція його провідників — революційна, відтак воно не позбавлене агресії, хоча, як форма «м’якої дії», не виключає еволюційного шляху поступу.
Як приклад перехідного у цьому сенсі мистецтва, що оперує новими ідеями, але ще не позбавлене цілком класичної основи, я б назвав ексцентричну інсталяцію «Натуральний обмін» Стаса Жалобнюка (він же куратор Одеської бієнале-2010), представлену на третій бієнале (2014) із заявленою концепцією «самоуправління: культурна еволюція vs революція». Це два живописних полотна на стіні в дусі старих майстрів, заставлені по-сучасному вбраними манекенами — своєрідна пародія на вітрину бутика. Як зізнався митець, одяг для себе він не купує, а вимінює на картини, вважаючи операцію з грошима зайвою. Поява цієї артистичної натури — вже перформанс: на відкриття він з’явився у... банних капцях. Тож у самоіронії авторові не відмовиш. Ці твори, як і художня виставка, живуть, поки дійство відбувається на сцені.
Якщо вести мову про мистецьку розгерметизацію Одеси й України загалом, просування contempo-raryart, у т.ч. media-art, то слід звернутися до такої повної протиріч постаті, як Уте Кільтер — арт-критика, актриси, перформенки, кураторки виставок. Маючи філософську освіту, вона розглядає мистецтво через призму соціальної філософії. Уте — особа неординарна, широко освічена, полі-глот. Великою мірою українці зобов’язані їй відкриттям Венеційської і Стамбульської бієнале, Байройтського фестивалю Р. Вагнера.
Серед концептуальних проєктів, які привернули підвищену увагу в інтелігентських колах Одеси, — весняна ретроспективна виставка Уте Кільтер «It`smylife 2. Танатологічні штудії», що відбулася в Muzeon Experimental Centre, новоутвореній наприкінці 2019 року локації в МСМО. Відкриття відбулося у березні 2020-го і припало на період соціально-економічного колапсу, спричиненого пандемією. В останні роки Ута пережила тривале лікування з консервації пухлини головного мозку, і живе під загрозою її можливих рецидивів. Звідси й дослідження феномену смерті: дослідити і завдяки цьому краще збагнути феномен життя. В історії світового мистецтва тема симптоматична.
До цієї події авторка підготувала повнокольоровий ілюстрований каталог під однойменною назвою, який знайомить з її найбільш резонансними проєктами: «Ситуація УТЕ» (ТК «Арт», 1993 — 2017), симпозіум «Батискаф», перформанси Ліги «Рівень 14», «Фіолетовий бархат». Це щира, відверта розповідь про себе, своє жертовне життя, покладене на вівтар мисте-цтва, «своєї країни, для України». Ута Кільтер —одна з тих, яка у домінуючому в Одесі російськомовному середовищі, заявила, що володіння українською свідчить про інтелектуальність особи, «як рівень загального розвитку». Знаючи Уту в реальному житті, її часом викличну, але по-своєму стильну поведінку, можу погодитися з тими, хто стверджує, що все її життя — своєрідний перформанс. За драматизмом воно викликає у пам’яті боротьбу за життя і право на творчість Лесі Українки чи livingart Фріди Кало.
***
Підсумовуючи сказане, мушу визнати, що далеко не все із задуманого втілене, можливо, не завжди був досягнутий зворотний зв’язок з глядачем, очікуваний суспільний резонанс, але, маніфестуючи громадський пафос, художники і промоутери численних проєктів поставали у своїй моральній правоті.
Насамкінець варто зазначити, що за всіх неминучих транзитних художніх тенденцій, одним із незаперечних факторів, які так чи інакше впливають на сучасний розвиток мистецтва Одеси, є звернення обох течій — реалістичного, пленерного та авангардного — до мистецтва «зламу століть», яке у нашому місті яскраво себе виявило через діяльність Товариства південноросійських художників та Товариства незалежних художників в Одесі. Останнє породило «перший авангард». Актуальним залишається і «другий авангард» 1970 — 1980-х років. Низка досліджень цього насиченого художнім життям періоду, представлених протягом останніх двох десятиліть (В.А. Афанасьєв, В.О. Абрамов, О.М. Барковська, Є.М. Голубовський, О.М. Дмитренко, С.О. Сєдих, автор цих рядків та ін.), містить невичерпний матеріал для живлення художнього процесу завдяки оприлюдненню нових і нових документів.
Поза увагою залишилися етапні виставки гобелена, які дають право говорити про сформовану одеську школу в цьому виді мистецтва, а також онлайн-проєкти, віртуальні виставки, у тому числі волонтерські, передусім у сфері живопису та графіки. Пандемія вивільняє творчу енергію в інтернет-простір, породжуючи ілюзію живого контакту…
Володимир КУДЛАЧ,
мистецтвознавець, художник,
член НСХУ, НСЖУ
P.S. Стаття написана на основі публікацій автора в одеській і всеукраїнській періодиці та авторській сторінці на сайті odnb.odessa.ua.
Див. також: Кудлач В.А. Знайти свій голос: мозаїка мистецького життя Одеси (продовж.) // Чорномор. новини. – 2021. – 18-20 лют. – Режим доступу: http://chornomorka.com/archive/22231-22232/a-14838.html