Ми в боргу перед пам’яттю тих,
кого вже нема серед нас

Нещодавно ознайомився з інтерв’ю за авторства Володимира Кабаченка, яке той узяв у Тараса Івановича Максим`юка, надрукованому в журналі «ОБРАЗ.М» (№ 3-4, 2020). Знаний і шанований колекціонер доклав багато зусиль до реанімації напівзабутих імен українців Одеси, які зробили значний внесок у розвій вітчизняної культури. Серед таких і Михайло Жук – яскравий представник української сецесії, живописець, графік, кераміст, педагог і письменник. Максим`юк активно популяризує творчість М. Жука, у першу чергу завдяки мандрівній виставці однієї картини – панно «Біле і чорне», яка за останні дев’ять років побувала вже у 12 обласних центрах України.

Чому я виділив саме Михайла Жука у згаданому інтерв’ю? Мені хочеться, перш за все, з’ясувати деякі моменти щодо ролі тих чи інших дослідників у справі відновлення пам’яті про С.І. Жука: Сергія Лущика, Василя Барладяну, Тараса Максим`юка ,Сергія Шевельова та Івана Козирода. Саме вони були піонерами у цій шляхетній справі на півдні України. Двоє останніх є авторами першого у повоєнний період альбому про Михайла Жука з досить розлогою вступною статтею. На адресу авторів не раз звучала критика, часто й справедлива (самокритичним щодо виданої ним книжки є її співавтор Іван Козирод, про що нижче). Так, за два роки після виходу альбому, у 1989 році, на засіданні секції книги у Будинку учених з тезисними повідомленнями виступили С. Лущик і М. Максим`юк – рецензенти книги про М. Жука. У рецензії, між іншим, уточнювалися окремі факти біографії Жука, атрибуція його творів. Дивно те, що автори альбому на це обговорення не були запрошені…   

Дякувати Богу, один із них є нині серед нас, і пам’ятає у деталях обставини, за яких звернувся до написання книжки про таку непересічну особу, як М.І. Жук. Маю на увазі Івана Івановича Козирода (нар. 1923 р.). Згадка його імені в інтерв’ю з Максимю`ком дала мені привід знову порушити цю тему, особливо, з огляду на не зовсім об’єктивне, на мою думку, висвітлення ролі кожного ентузіаста у процесі дослідження життя й творчості Жука. Можливо, далася взнаки певна упередженість чи у певних моментах недостатня поінформованість інтерв`юйованого.

Запропонована читачам стаття є свого роду реплікою на вищезгадану публікацію у журналі «Образ.М», мета якої – наблизитись до істини, і, по можливості, віддати належне кожному учаснику процесу. Вважаю доречним процитувати уривок із інтерв’ю: «…Йде 1983 рік – рік столітнього ювілею М. Жука, Василь Барладяну мав бути автором першої фундаментальної книги про Жука (виділено мною – В.К.), Іван Іванович Козирод – директор Одеського музею західного і східного мистецтва і Сергій Сергійович Шевельов – його колега, користуючись тим, що у 1968 р. з’явилося Товариство охорони пам’яток історії і культури, узяли частину архіву Михайла Жука для написання книжки про нього. Писав Барладяну на замовлення І. Козирода і С. Шевельова (виділено мною – В.К.); я маю машинопис його книги. Але Василь на той час «сів», як дисидент. У Івана Івановича не було часу, а Шевельов також ще писати не вмів – на 90% текстову частину писав Барладяну, перед першою «посадкою» цей рукопис він передав мені. Альбом «Михайло Жук» вийшов вже без Василевого імені у 1987 році. Я це вперше кажу…»

Зробимо уточнення: В. Барладяну було ув’язнено у 1977 році, і після звільнення у 1980 році  – винесено нове звинувачення і новий вирок на три роки виправних таборів, до 1983-го.

По суті, Козирода і Шевельова звинувачено у плагіаті. На скільки це справедливо? Спробуємо розібратися, взявши до уваги розповідь Івана Козирода, про обставини виникнення задуму книги про Жука та знайомства з Василем Барладяну.

Однак спершу процитую висловлювання Тараса Максим`юка з інтерв’ю, яке він дав мені у 2018 році для статті «Чи знайдеться в Одесі Дім для Тараса?» (ЧН., 2-4 серп. 2018):  «Я його (панно «Біле і чорне») купив у 1972 році, згорнутого у рулон, в одного із синів Михайла Жука. Зізнаюся, навіть не знав, що придбав. Жук-молодший, якщо пам’ять не зраджує, працював на судноремонтному заводі, де працював також відомий краєзнавець, колекціонер і бібліофіл Сергій Зенонович Лущик. Він мене і направив у їх квартиру, що на вулиці Канатній. Саме у цей час постаттю Жука зацікавилися Іван Іванович Козирод та Сергій Сергійович Шевельов, які згодом випустили альбом про мистця. А вперше роботи Михайла Жука були показані у 1965-у під час виставки, присвяченої 100-річчю заснування Одеського художнього училища, де їх, певно, і побачили Лущик, Козирод та Шевельов». Ім’я В. Барладяну у цьому контексті не згадувалося.

Іван Іванович Козирод на дев’яносто восьмому році життя, незважаючи на те, що він, фактично, втратив зір і має проблеми зі слухом, – зберігає бадьорість духу, живий розум, цікавиться культурним життям. На моє запитання щодо виникнення задуму книги про Жука, його та Шевельова контактів з Василем Барладяну, він повідомив наступне:

«Коли виникло Товариство охорони пам’яток історії та культури, мене обрали заступником голови Одеського відділення товариства. Ми почали розробляти річний план роботи, зокрема щодо публікацій у пресі, адже свого друкованого органу на той час ще не мали. Серед пріоритетних визначили підготовку низки статей про одеських митців, зокрема Михайла Жука, Євгена Столиці, Данила Крайнєва і його учня Леоніда Маценка. Ім’я М. Жука і раніше було на слуху. Ще у другій половині 1950-х в оточенні родини моєї дружини –  Василевських, я чув від їхнього московського друга, художника-лакувальника Дуброва про цього художника. Дубров дружив із сином Михайла Івановича – Георгієм, мініатюрний фотопортрет якого згодом мені подарував. За повернення імені М. Жука настійно пропонувала його колишня учениця, член товариства Людмила Фурдигайло. У захопленні від нього були його колишні учні, мої колеги по училищу – подружжя відомих керамістів Іван Гончаренко і Діна Клювгант. Вони відзначали методичність у роботі та принциповість наставника, захоплення народним мистецтвом: учитель приносив розписані тарілці із власної колекції і радив вивчати орнаментику. На початку 1960-х, ставши викладачем «Греківки», я кілька разів бачив на той час вже хворого Михайла Івановича у коридорах училища. Його зовнішність тоді не справила особливо вигідного враження. Дивовижно, але цього митця – художника європейського рівня, напрочуд швидко забули.

Результатом мого наукового зацікавлення Жуком стала стаття про митця в журналі «Образотворче мистецтво» з нагоди його 100-річчя від дня народження (1983, № 6)».

У згаданий 1983-ій на основі спогадів М. Жука з’явилася стаття В. Барладяну в газеті «Юг» про феномен Миколи Мурашка. Піонером у справі належного пошанування імені М. Жука був бібліофіл, колекціонер і краєзнавець, на той час інженер Одеського порту Сергій Зенонович Лущик (1925–2015), який у 1973 році до 90-річчя митця вперше опублікував статтю про нього в газеті «Вечерняя Одессса» під назвою «Сучасники». Лущик володів унікальною галереєю графічних портретів українських діячів культури, створених Жуком, і цій темі присвятив кілька резонансних публікацій у журналах «Україна» (№ 17, 1988. С. 12-13) та «Київ», давши в останньому розгорнуту статтю – «Михайло Жук у колі сучасників» (№ 11, 1988. С 148-153).

На 1983 рік припадає початок знайомства Козирода з Барладяну. «Наша зустріч з Барладяну відбулася у спілці художників. Він підійшов до мене і запитав: “Це ви цікавитесь Жуком?” Мій новий знайомий запросив мене у гості на свою квартиру на 6 станції Великого Фонтану. Ми вели розмову про Михайла Жука. Василь згадував про машинописний текст, присвячений Жуку, але до ознайомлення з його змістом справа не дійшла. Я також запрошував Василя Барладяну побувати у мене, але з невідомих причин цей візит так і не відбувся. Про наші дружні стосунки свідчить і подарована автором під час презентації книжка – «Сонник політкаторжанина», з дарчим підписом: «Івану Івановичу Козироду, жертві, другу від щирого серця. Василь Барладяну. 2003 р.». Сьогодні, на відстані часу, шкодую, що так і не ознайомився з текстом його статті про Жука.

Раніше за мене з Барладяну познайомився С. Шевельов, який, очевидно, використовував деякі його тексти і постачав для написання книги. Але Сергій писав російською, і мені доводилося їх перекладати. Те, що здавалося сумнівним, я просто відкидав. Не обходилося й без курйозів. Пам’ятаю, Шевельов дав мені свою інтерпретацію розповіді про перебування Жука у школі Миколи Мурашка, де нібито його запримітив Микола Ге. Я перевірив цей факт, і зясувалося, що на момент вступу Жука до школи минуло вже два роки як М. Ге відійшов в інший світ… Шевельов, вряди-годи, як натура артистична, на жаль, дозволяв собі подібні «художні вольності».  

Про Сергія Шевельова нині мало згадують, а це була особа колоритна. Його справжнє прізвище Рябоконенко (Шевельов – запозичене у його дружини). У молоді роки він виступав як артист кордебалету Одеської музкомедії, згодом навчався у Художньому інституті імені І. Рєпіна у Ленінграді, у якому отримав фах мистецтвознавця. Ми цінували Шевельова за його дуже цікаві і компетентні аналізи як учнівських робіт, так і визнаних майстрів. Він дуже високо ставив одеську школу живопису, заявляючи, що одеські імпресіоністи «заткнуть за пояс любого француза». Цьому чоловіку часом бракувало почуття міри. Він позиціонував себе як людину обізнану у здійсненні монографічних видань, був, по суті, куратором з підготовки альбому про Михайла Жука. Сергій постійно втручався у зміст текстів, особливо, коли йшлося про «національне питання», наполягаючи на самоцензурі. Він побоювався, щоб нас не спіткала та сама участь, що й Василя Барладяну. Мій компаньйон був дуже обережним у висловлюваннях, навіть при розмові оглядався навколо, чи хто не підслуховує: «За мною следят! Могут забрать…»

Головна причина нашого зближення полягала у тому, що Шевельов не тільки розумів феномен Жука, але на той час вже мав близько 20 робіт художника, а також його листування, адже раніше мене познайомився з родиною художника. Ми вирішили об’єднати зусилля: він писатиме біографію, я — про творчість митця. Коли у 1974-му, після восьми років праці, я пішов із посади директора Одеського музею західного і східного мистецтва, то повністю поринув у викладацьку діяльність у художньому училищі, де також працював Сергій Сергійович. На другому поверсі училища у малопристосованому приміщенні колишнього туалету з вибитими шибками знаходився архів, яким завідувала секретар-друкарка, і в якому ми працювали. Тоді надибав папку № 18 з документами Михайла Жука – його методичними розробками та окремими статтями. Пам’ятаю в одному рукописі йшлося про ставлення до нашого минулого культурного надбання, до народного мистецтва, про те, що своїми досягненнями ми завдячуємо попереднім поколінням (цим архівом, крім Козирода і Шевельова, пізніше скористалися також Лущик і Максим`юк – В.К.). Куди поділася колекція творів М. Жука та його епістолярій із зібрання Шевельова – я не знаю. Після смерті Сергія Сергійовича приїжджав із Москви його син, і цілком ймовірно, що якась частина архіву батька дістався йому у спадок, щось, можливо, залишилося у Барладяну.

Раніше за мене і Шевельова з родиною Жуків були знайомі С. Лущик і Т. Максим`юк. Під час роботи над книгою, одного разу я пішов на квартиру Жуків, що на вулиці Канатній, маючи лист від Товариства охорони пам’яток історії і культури щодо сприяння у роботі над книжкою. Старший син відмовився йти на контакт (він страждав на алкоголізм), а молодший, Георгій, що пережив інсульт, мав проблеми з мовою, і зрозуміти його допомагала племінниця, Наталя (Наталія Ловейко-Жук. – В.К.). Через них я отримав частину творів Михайла Жука і дещо з його рукописів. Пізніше, після настійних звернень одного зі співробітників Державного музею українського мистецтва у Києві, чотири роботи Жука я продав цій установі – «Друкарка», «Півонії» і два ескізи керамічних тарілок.

Пишаюся тим, що ми зробили цю книгу і дали стимул до подальшого вивчення і збереження спадщини визначного майстра».

На момент написання статті одна із ключових фігур цієї історії – Тарас Іванович Максим`юк, знаходився у лікарні. Після повернення додому, при зустрічі я звернувся до нього із запитаннями, які логічно виникли: 1) «Чому на обговорення альбому про М. Жука у 1989 році не запросили авторів? 2) Як сталося, що за життя ні автор, ні пізніше сам колекціонер не опублікували «альтернативний» текст нарису про Михайла Жука?»

«У середовищі колекціонерів тоді існувала певна опозиція до офіційних кіл, які для нас уособлював на той час Іван Іванович Козирод, адже на момент зацікавлення цією темою він був директором музею і заступником голови обласного відділення Товариства охорони пам’яток історії та культури, – зазначив Тарас Іванович. – Будинок учених тоді перетворився на майданчик для вільного обміну думками. Цим і пояснюється наше небажання запрошувати тих, хто, висловлюючись образно, “узяв над нами гору” – пояснив Тарас Іванович. – Щодо тексту, то слід урахувати, що звернення до такої постаті як Жук тоді не віталося і цей нарис Барладяну писав під псевдонімом, взявши ім’я своєї першої дружини – Валентини Писанко. Але у певний момент він втратив інтерес до цієї теми, «кинув» Жука, вирішивши, що відтепер має бути на вістрі політики. Твори і рукописи М. Жука, які йому під час роботи над монографією надав, очевидно, С. Шевельов (Козирод заперечує причетність до передачі – В. К.), він передавав мені частинами ще до того, як його посадили, адже боявся, що вони потраплять до рук КДБ. Дещо я купив у сім’ї М.І. Жука, якусь частину у С.З. Лущика. Машинописний текст нарису про Жука Василь віддав мені вже перед своїм від’їздом до Канади і США у 1990 році. Із людей нашого кола мені, людині доволі незалежній, він довіряв найбільше (на той час я вже мав панно «Біле і чорне»). Альбом за авторства Шевельова і Козирода було видано і публікація рукописів Василя Барладяну відтак втратила актуальність. Можливо, вже настав час це зробити…»

Напрошуються репліка щодо офіціозності І.І. Козирода. Будучи вхожим у ешелони влади, і працюючи на систему, він залишався людиною національно заангажованою і відданою мистецтву, підтримував таланти, вітав нове, прогресивне, і приклад його звернення до наукового осмислення творчого спадку Михайла Жука тому доказ. Не слід забувати, що саме Іван Іванович на посту директора Одеського музею західного і східного мистецтва захищав перед представниками партійних органів (у тому числі перед КДБ) опального «формаліста», художника Олега Соколова (1919-1990), який стояв у витоків «другого одеського авангарду». Висновок очевидний: усі працювали в одному напряму, і Жук їх об’єднав. Це був паралельний процес: Козирод-Шевельов з одного боку, Лущик-Максимюк-Барладяну – з іншого. Активно збирав твори Михайла Жука й інший одеський колекціонер – Віталій Лісничий. При цьому періодично між цими групами відбувався обмін думками і документами, пов’язаними з особою М.І. Жука, породжуючи ефект синергії. Тарас Іванович у розмові зауважив, що «ніхто, за великим рахунком, “не тягнув ковдру на себе”, усі зацікавлені сторони працювали на результат».

Сьогодні про Михайла Жука написано багато і географія задіяних науковців досить широка: від Херсона до Києва і Чернігова, від Львова – до Одеси і Харкова. Видано десятки каталогів ретроспективних виставок, написані статті, побачила світ ґрунтовна монографія харків’янки Людмили Соколюк, що, зрештою, підсумовує раніше накопичений фактологічний матеріал про мистця. Насамкінець зазначу, якщо тексти Василя Барладяну про Михайла Жука містять нову цінну інформацію, то, в унісон моєму візаві хочу повторити – їх потрібно надрукувати. Це буде чесно по відношенню до їх автора.

Мені залишається подякувати обом співрозмовникам за відверті і змістовні відповіді.

Січень, 2021

Володимир КУДЛАЧ

Див. також публікацію у наступних випусках газети "Чорноморські новини"