Зазначимо, що книжка вийшла у рамках авторського проєкту Є. Волокіна «Стара Одеса у фотографіях» у співавторстві з О. Паларієвим. У новому альбомі 241 фото, і багато з них публікуються уперше. Це зразки садово-паркової скульптури, а також монументи з ідеологічним навантаженням. Деякі з них нині можна побачити в Парку-музею соцреалізму, який є частиною етно-туристичного центру «Фрумушика-Нова», що у бессарабському краї (Тарутінський р-н) – свого роду аполітичний прототип литовського парку Грутас. Видання високополіграфічне і, судячи по ціні, швидше подарункове (орієнтовно – 600 грн).

Після публічного представлення альбому вдалося поспілкуватися з Євгеном Волокіним та відомим науковцем, деканом історико-філософського факультету ОНУ імені І.І. Мечникова, головою ООО Національної спілки краєзнавців України, професором В’ячеславом Кушніром.

Моє запитання до одного з авторів альбому пана Волокіна: «Як виникла ідея цього видання?»

- Це відбулося на ґрунті моєї зацікавленості санаторіями Одеси. Коли була зібрана значна кількість фотодокументів із видами санаторіїв, а відтак і фотографії скульптур, то це, зрештою, дало можливість піддавати матеріал аналізу. Процес відбувався поступово. Почалося усе з «Лаоокону», який знаходився на дачі Григорія Маразлі. Завдяки радянській владі ця скульптурна групабула встановлена в місті і, таким чином, стала пам’ятником. Здавалось би маячня, але це факт. Може бути, що вже наступного року ми зробимо альбом про дачу Маразлі. Це в планах.

(Нагадаю читачам, що сьогодні окремі об’єкти, пов’язані з іменем видатного одесита – мецената і міського голови Одеси Григорія Григоровича Маразлі (1831-1907) знаходяться під загрозою знищення – В.К.).

Щоб здійснити свій задум, я звертався до багатьох людей, але не знаходив належної зацікавленості, адже подібне видання – дороге задоволення. Зрештою, я побував у Фрумушикі-Новій, де є парк скульптур радянської епохи, і оторопів: там я побачив «нашого Леніна», зображення Сталіна, і багато інших скульптур доби «соціалістичного реалізму». Не йдеться про якусь реанімацію ідей комунізму – це пам'ять про минуле, це та аура, у якій жили мої батьки. З товаришем Паларієвим Олександром Андрійовичем (підприємець, керівник комплексу. – В.К.) ми порозумілися, і вирішили видати книжку. Зробили це протягом року.

Ще одна тема моїх зацікавлень – скульптура «Діана з собаками» Бориса Едуардса (див. ілюстр.), яка спершу була встановлена  біля Воронцовського палацу. Намагаюсь з’ясувати, куди ділося це творіння нашого земляка. У своїй роботі опираюся лише на документально підтверджені факти.

(Принагідно зазначимо, що історичні довідки до пам’ятників, представлених у альбомі, готувалися на основі архівних даних, ретроперіодики, що зберігаються в Державному архіві Одеської області, Одеській національній науковій бібліотеці та приватних колекціях).

Запитання до В’ячеслава Кушніра:

- Чим, на Вашу думку, важлива поява подібного альбому?

- Після ознайомлення з виданням можу сказати, що воно неординарне: це не суто текстове, але й не виключно ілюстративне, як можна було б чекати від альбому. Фотографії досить якісні і вони унікальні, адже з ними де-інде не має можливості ознайомитись, а тут вони зібрані воєдино. Ілюстрації супроводжуються текстом, який відображає історичний контекст міста, з чисто одеськими нюансами, що надає виданню особливого колориту.

Під час розмови з одним із авторів, а саме паном Євгеном, той сказав, що коли розпочнете читати, то не відірветеся. І дійсно, текст захоплює, але справа навіть не у цьому. Приваблює його ненав’язлива тональність. Йдеться про певний історичний період у житті Одеси, зокрема, радянської епохи, без авторських оцінок. Розрахунок робиться на те, що рефлексії будуть у читача. Текст спонукає до роздумів, переосмислення, особливо людей мого покоління, яке ще застало ті часи.

- Якими після ознайомлення є Ваші рефлексії?

- Сьогодні ми переймаємось багатьма проблемами, зокрема, й ідеологічними. У нашому випадку це украплення української державності, української ідентичності, що для такого суспільства, як наше, доволі складні завдання. Досвід черпати ми маємо з минулого, у тому числі з цієї «радянської машини», яка використовувала й такий вид мистецтва, як монументальна скульптура. Пройшло тридцять років, і таке враження, що у нас у цьому сенсі пауза.

- У багатьох місцях встановлено багато пам’ятників видатним українським державним, релігійним і культурним діячам, а також Героям небесної сотні, загиблим під час війни на Донбасі. До речі, ленінський «План монументальної пропаганди» був прийнятий у період громадянської війни, під час розрухи у 1918 році.

- Наше завдання, у принципі, відоме, зрозумілі проблеми, які перед нами стоять, а якими методами їх виконувати, не завжди ясно. На мою думку, матеріал презентованого видання містить якраз певні посили. Хоч завдання у нас інші, але підходи можуть бути подібними. Якщо заглибитися в історію, то бачимо, що кожна нова формація, що приходила на зміну, заперечувала ту, що було до неї. Вона побоювалася того, що не вписувалося у новий історичний контекст, її ідеологію. Адже в пам’ятники закладені потужні культурний та ідеологічний сенси, які можуть вступати у протиріччя з вимогами часу.Пам’ятники треба зберігати, але як пояснити молодим людям, коли ми критикуємо (і правильно критикуємо!) радянський режим, коли своєрідні маркери ідеології тоталітаризму залишаються, скажімо, у назвах вулиць, у монументах на площах міст?

П.С.

Думаю, що тема збереження-руйнування-консервації-встановлення пам’ятників і ролі у цьому процесі громадянського суспільства, з одного боку, і держави – з іншого (яка на нинішньому етапі помітно відсторонилася від цього напряму і, здається, не має чітко вираженої ідеології державотворення) є достатньо актуальною і потребує подальшого обговорення.

Розмовляв
Володимир КУДЛАЧ

Про цю подію читайте також у наступному випуску "Чорноморських новин"