Випереджаючи подію, напередодні дня народження обох, вирішили поспілкуватися з цими креативними особистостями – просвітянами по духу, авторами цікавих україноцентричних культурницьких проектів. Розмова місцями вилилася у спогади, які підняли певний пласт культурного життя на півдні України.

Тож перше запитання до пані Лариси: «Як виникла ідея спільного виставкового проєкту?»

• Це була пропозиція нашої спілки, оскільки ми народилися в один день, 9 липня. Ми давно знаємо друг-друга, ще з часів навчання в приватній Одеській академії мистецтв імені Леонардо да Вінчі (заклад діяв наприкінці 1990-х – початку 2000-х років – В.К.).
  
  
• Розкажи, будь-ласка, як ви познайомилися?
  
  
• Отак і познайомилися, в академії. Вітя навчався у Юрія Єгорова, мені ж поталанило навчатися у не менш яскравого мистця – Олега Волошинова. Викладали у нас й інші прекрасні педагоги, такі, як Григорій Палатніков, Орест Слєшинський. Це цвіт одеської художньої інтелігенції. Пізніше, десь більше двох десятків років тому, Вітя якось завітав у Южне на день мого народження. У той час у нас виникли якісь обтяжливі обставини, повязані зі здоровям рідні. Кажу: «Вітя, заходь, але я не готувалася відзначати свій день народження». «Не переймайся, але можеш привітати й мене, – каже мій гість, – у мене теж сьогодні день народження…» З того часу наші шляхи часто пересікалися, переважно під час різних проектів. Я організовувала у Южному екологічну виставку «Берег» і запросила Віктора. Потім був мандрівний проєкт «Чумацький шлях». Ще раніше, пам’ятаєш, Тарас Прокопечко, Клуб творчої інтелігенції Южного організовували виставки в Коломиї та Івано-Франківську (2003-2004), учасником яких був Віктор Гоманюк.
  
  
• Виставлявся часто у Южному, і в українській школі, і місцевій галереї, – вступив у розмову Віктор. – Часом проїздом зупинявся у Дем`янишиних, коли ще їх діти маленькими були. Навіть був потішний момент, коли під час чергової виставки в Одесі під моєю роботою вказали, що автор із Южного. Лариса згадала про Коломию. Я теж туди їздив. Як гарно нас приймали, який був прекрасний час! До тепер із вдячністю і душевним щемом згадую директора Музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття пані Ярославу.
  
  
• А я з того часу дружу з Катериною Каркадим, – додає пані Лариса. – Вона відповідає за виставки музею, і виставляла роботи художників із Коломиї у нашому місті.
  
  
• У вашій діяльності виразно прослідковується просвітянська лінія, при чому природно, без нав’язливої тенденційності чи кон’юнктури. Ви цим живете, і події вашого мистецького життя вписуються у концепцію «Просвіти»: популяризація національного, нашої історії, культури.
  
  
• Так, звичайно, у Віті Гоманюка це, перш за все, проєкт «Мамай», формат якого останнім часом розширився за рахунок дитячої виставки. Перша виставка відбулася у центрі української культури на Польській, 20. Вона пройшла повз мене, але її ідея мені сподобалася, тож я запропонувала Віктору і Олександру Євдокимовичу Циркуну (одного з натхненників проєкту) провести подібну виставку у Южному. Оскільки імпреза була присвячена річниці від дня народження Тараса Шевченка, то отримала назву «Мамай у колі Шевченка». Тоді ж я запропонувала трансформувати проєкт у мандрівний.
  Бачиш, подібні ідеї виникають у нас на генетичному рівні: покоління нонконформістів покликали до життя утворення виставок і груп «Човен», згодом «Мамай». Це старше покоління: Сергій Савченко, Віктор Маринюк, і світлої пам’яті Микола Степанов, Олександр Стовбур та інші відомі митці. Можна сказати, що прийшла наша черга прийняти естафету. Ті мамаї виношували ідею українського модерного мистецтва, демонстрували українське малярство, як таке, що знаходиться на піку європейського мистецтва. Їхнє послання – «Ми модерні!». Наш проєкт немає кордонів, усталеної групи, і він більше етнографічний, ближчий до народного.

• Ви, швидше, традиційні. У вашому випадку є ядро, але склад учасників не постійний.
  
  
• Саме так. Історія розвивається по спіралі, і ми ближче до землі. Принагідно зазначу, що великою заслугою Віті, як промоутера проєкту, є те, що він мандрує по райцентрах разом з виставкою, возить з собою невеличкий друкарський станочок і робить відбитки із зображенням козака Мамая, і тут же роздаровує. Такий собі майстер-клас. Він багато спілкується, залучає до участі усе нових осіб, як професіоналів, так і аматорів. Нехай мене доповнять.
  
  
• Виставкою «Мамай Мандрує» я переймаюся вже п’ятий рік. Так, були цікаві зустрічі, зокрема в НВО імені В. Чорновола у Южному. Мені подобається практика поєднання візуального і мистецтва слова – М. Вінграновський, О. Різників; імпровізації та ігрові моменти із залучення у дійство глядачів. Цю лінію вміло витримують Тарас Прокопечко і Олеся Чайківська. Друга частина проекту «Мамай мандрує. Діти» - це окраса проекту. Спершу йшлося про тих, хто займається витинанкою, але згодом почали проситися з Первомайська, Новоград-Волинського. Потім була гала-виставка в Одесі. До речі, моя підсумкова стаття про це вийшла у Віснику Одеського історико-краєзнавчого музею.
  
  
• Серед спільних проєктів я би згадала й виставку до свята Івана Купала, яка мала місце у 2004 році в Палаці культури «Дружба», і ти, Володю, як чільний представник Творчого об’єднання «Новація» теж брав у ній участь.
  
  
• Володимир запитав мене про творчі плани, то повинен сказати, що є ідея проводити Купальську виставку. Вже не пам’ятаю, коли ця пропозиція вперше прозвучала…
  
  
• Два роки тому. А знаєш, як я про це знаю? Бо вже друге літо, як ми її не проводимо. Відлік від негативу.
  
  
• … Десь так: «двічі не побував в Америці, тричі в Іспанії, і у Париж хочеться!» Із нещодавніх фестивалів, які реально були у плані, але на заваді став карантин – «Мозаїка Чумацького шляху», до якого, крім художників, я маю на меті залучити також краєзнавців, істориків, письменників, музикантів, плануємо запросити дітей і студентську молодь. Він перегукується з «Мамай мандрує» і «Чумацькими шляхами». Так ніби «Мамай чумакує». До речі у Березівці, де лижний трек «Екшн-сіті», я влаштував локацію «Чумацький стан»: інсталяцію з дев’ятьма возами, ворітьми і декоративними волами по боках – такі собі «солом’яні бички». У задумі – створити парк скульптур, якісь арт-об’єкти, організувати пленер, тур вихідного дня тощо. Місця привабливі. Там збереглися такі артефакти, як чумацький міст, а дорогою, у Курісівському лісі, могила чумака Пилипа.  
  
  
• У Віті народне мислення, а не як у стародавніх єгиптян – щоб навіки. Який час порадує спільноту, воскресить і закарбується щось у пам’яті.
• Щодо планів. Збиралися в Румунії провести конкурс імені Ананія Коломійця…
• … У Доброславі готувався фестиваль «Меч Арея». Тож є напрацювання і усе це у перспективі здійсниме.
  
  
• У Віктора кругла дата, у тебе, Ларисо, як ти висловилася, «овальна». Чи є це моментом підведення певних підсумків, переоцінки цінностей, чи це ситуативно?
  
  
• Про зроблене мною думаю постійно, з того моменту, як три десятки років тому мистецтво стало сенсом мого життя. Жодної хвилинки не хотілося потратити намарно, прагнула пізнавати щось нове – такий собі «неправильний» склад характеру, як для жінки (сміється). Десь після тридцяти років я зрозуміла, що часу так багато минуло, що його взагалі не залишилося. Увесь час я підводжу підсумки, і мені не дає спокою думка, що так мало зроблено! Скажу відверто, якби не подзвонили наша секретарка спілки Оксана Здоровецька та відповідальні за виставковий зал Олена Аль-Хадж і Наталя Будурацька, то так і було б – кожен із нас займався би своїми справами, адже ідей, задумів багато, і про виставку ми не думали.
  
  
• Питання до вас обох: що вам подобається в роботах, творчих підходах кожного із вас?
  
  
• У Лариси витримана лінія, легка, як піринка. Вже вкотре прошу її повернутися до створення вільних розписів по шовку. Я взагалі закоханий у подібні роботи: ця фактура, світіння фарби крізь тканину... У неї усе повітряне. Не так давно звернувся до неї з проханням проілюструвати мої вірші для дітей, зробити якісь легенькі рисунки. Зустрілися, заговорили і вже ідея виникла.
  
  
• Одним словом, характеризувати детально творчість Лариси ти не хочеш, залишаєш її «загадковою Нефертіті». У неї навіть автопортрет був «Спогад про Нефертіті», де поряд з її зображення цариці у фас.
  
  
• У Віті я ціную, перш за все ті риси і якості, які його, мабуть, відрізняють від мене: в роботі він виважений, візуально здається, що творить завжди спокійно, продумано. До проходження курсу в нашій академії Віктор закінчив поліграфічну академію в Москві, знамениту «Мухінку». Я все-таки тип стихійної людини, під час малювання у мене багато емоцій. А його емоції, здається, завжди під контролем, вони «мудрі», зовні менше проявляються…
• … більше рефлексії.
• Так-так, і матеріали для роботи він обирає ті, що дають більш м’які форми, наприклад, пастель, тоді, як мені, останнім часом подобаються матеріали, що допомагають реалізувати ідеї монументального мистецтва. Звідси моє захоплення «бойчукістами». У мене, як ти знаєш, превалює лінія, спрощеність форми, мені менше властива споглядальність. Тут ми дійсно різні.
  
  
• Скажу компліментарно: ти людина легкої вдачі, тому до тебе тягнуться люди, і додаткове свідчення – часті запрошення на пленери, у тому числі за кордон, зокрема, у Польщу.
  
  
• Дякую. Цього року усе інакше, хоча маю кілька запрошень. Нещодавно був пленер у Коблєво, але я з’їздила туди у гості до колег, щоб відчути творчу атмосферу і подивитися їх роботи, бо не знаю, чи ми їх найближчим часом побачимо на виставках. Зробила кілька начерків, одну акварель, але повноцінною творчою поїздкою це не назвеш.
  
  
• Однією з важливих складових твоєї творчості є графіка, оформлення книги. Багато років забрала робота над розкішним альбомом «Українська вишивка. Північно-західне Причорномор’я».
  
  
• Є ідея нового, розширеного видання, тим самим зробити альбом змістовнішим, більш повноцінним. Хотілось би охопити усі землі України. У цьому проєкті була задіяна пані Лідія Бебешко з Умані. Вона працює над схемами, а чим вони цінні, що по них можна вишивати, адже не усі майстрині можуть це робити по фотографії.
  У цьому році побачили світ збірки поезій Сергія Мефодовського, Надії Любки з моїм оформленням, але з-за карантину не відбулися уже заплановані презентації. Готова до друку збірка поезій для дітей Наталії Чамлай " Киця в білих чобітках" з моїми малюнками, приємно що дизайн цих книжок робила моя донька Катерина.
  
  
• Відрадно відзначати, що твої діти періодично задіяні у твоїх починаннях, особливо донька Катерина, свого часу вихованка художньо-графічного факультету нашого педінституту. Маю на увазі й вище згадуване видання.
  
  
• Справді, це дуже приємно, що й діти долучаються до реалізації моїх задумів. Коли ми робили пам’ятник Героям Небесної сотні для міста Южне, саме мій син, Тарас, на етапі проектування збагнув у повній мірі ідею пам’ятника, продумав відповідне освітлення, ракурси, розміри, розробивши візуалізацію проєкту у 3D. Це зайняло у нього кілька днів роботи.
  
  
• Що більше визначає твою роботу: зовнішній поштовх, скажімо, замовлення, чи внутрішня мотивація? Чи виникає у тебе подібна дилема?
  
  
• Швидше, ні. Вже сказано, що я натура імпульсивна. У Южному з мене сміялися, коли я наприкінці дня, прихопивши етюдник, кудись поспішала, і на здивовані запитання відповідала, що хочу спіймати останній промінчик сонця. Це дуже красиво! Я у захваті від краси природи, і мені хочеться спинити мить. Коли я ще не захоплювалася малюванням, то пригадую, що мій старший брат, на той час студент-математик, ще юнкою брав мене у походи. Ми з ним протилежні, як «інь» і «янь». Як менша, йду попереду і любуюся хмарками десь там у горах. «Ти під ноги дивися!». А мене аж розриває від захвату, хочеться, щоб і ті, що позаду, теж розділили мою радість, замилування. Мабуть тому я й стала художником, щоб донести усім моє здивування світом. Мистецтво – це мій спосіб спілкування з людьми. Якщо не маю змоги малювати, то, принаймні, намагаюся сфотографувати побачене. Друге: я дуже люблю хорошу поезію, книги, музику, і це теж дає поштовх на переосмислення засобами образотворчого мистецтва. Ти бачив один із останніх моїх творів «Пробудження». Імпульси дала дитяча поезія пана Мирослава Лазарука із Чернівців.
  
  
• Треба сказати, що досить сміливо, як до дитячої. Ця дівчина, що пробуджується, не позбавлена еротики. Але живописний твір живе своїм життям…
  
  
• У дитячу книжку вона не увійде. Це алегорія жінки-землі. Робила для виставки, для якої були оговорені умови: використовувати три конкретні кольори. З одного боку я щаслива, коли є цікаве замовлення, яке багаторазово переробляю, поки не задовольняюся. Коли ж пропозицій нема, то не скучаю: є небо, море, цікаві задуми, які вимагають втілення. Визнаю, що не завжди достатньо організована. Зараз працюю над ілюстраціями до дитячої книжки Мирослава Лазарука, який мені періодично надзвонює, пожвавлюючи тим самим творчий процес.
  
  
• Наше інтерв’ю відбувається напередодні однієї важливої події – 103 річниці заснування газети «Чорноморські новини», яка відзначається 19 липня.
  
  
• «Чорноморські новини» є інформаційним спонсором багатьох наших починань. В редакції газети не так давно ми проводили виставку «Мамай мандрує». 
  
  
• Наші щирі вітання пану Івану та пані Ользі! Дякуємо Вам та всім дописувачам газети за професійність і відданість своїй справі за справжню дружню підтримку наших особистих та спілчанських проектів і виставок, вашу людяність і жертовність! Бажаємо процвітання нашій улюбленій «Чорноморці», здоров'я і миру вам і вашим родинам, нашій славній Україні!

Розмовляв
Володимир КУДЛАЧ

Див. також:
Кудлач В.А. Ті, що зупиняють мить... // Чорномор. новини. – 2020. – 9 липня.