Окреме питання – викладацька діяльність Б.В. Едуардса[1]. Проведення першої в історії Одеси виставки скульптури у 1885 році, а за два роки другої персональної, піднесло авторитет молодого скульптора. Едуардс підтримує постійні контакти з інтелігенцією Москви й Петербурга, чому немало сприяв живописець Микола Кузнєцов. Поїздки мали й практичну мотивацію – участь в академічних виставках, потреба отримати свідоцтво про закінчення академії, що відкривало нові можливості в професійній діяльності, у тому числі на педагогічній ниві. Успішна участь у весняній академічній виставці у 1888 році дала право двадцятивосьмирічному Борису Едуардсу отримати звання класного художника ІІІ ступеня.
Перші відомості про викладацьку діяльність Бориса Вільямовича в Одесі знаходимо в адрес-календарі Одеського градоначальства за 1890 рік[2] (слід враховувати, що подібні довідники готувалися заздалегідь). «Класний художник-скульптор» фігурує як викладач Одеської чоловічої гімназії В.А. Агішева. До речі, тут викладала також Генрієта Емілівна Заузе, очевидно, дружина відомого графіка В.Х. Заузе. У довіднику Одеського градоначальства за 1893 рік ми зустрічаємо ім’я скульптора серед викладачів Одеської жіночої гімназії А.І. Бракенгеймера, що знаходилася на вулиці Ямській (з 1901 року – Новосельського), вулиці, на якій пройшло дитинство Бориса Едуардса. У цьому закладі для панянок він викладав майже п’ять років (з моменту його заснування, 1892)[3]. У 1897 році Едуардс був призначений виконуючим обов’язки інспектора з нагляду за викладанням рисунка і креслення, що, очевидно, передбачало більш гнучкий графік роботи і розширювало поле для творчості. Однак уже наступного року прізвище скульптора значиться серед викладачів одеської жіночої гімназії Г. Пашковської, що розташовувалася на вулиці Херсонській (нині Пастера), у кількох кварталах від його власного будинку в Софіївському провулку (нині Ляпунова), однак тут він надовго не затримався[4].
За наполяганням куратора ОРШ професора Н.П. Кондакова[5], Борис Вільямович того ж 1898 року став викладачем художньо-промислового училища, яке базувалося при школі (вул. Преображенська, 12). Тут Едуардс викладав основи ліплення та гончарної справи[6]. Водночас давав уроки в чоловічому приватному училищі 2-го розряду, що працювало при Одеському товаристві красних мистецтв (ОТКМ). У 1899 році його включають до ради Дирекції народних училищ Херсонської губернії.
Помітний вплив на Бориса Едуардса, як вже відзначалося, справив Луїджі-Доменік Іоріні. Борис Вільямович підтримував тісні контакти зі своїм вчителем, учні Іоріні мали можливість проходити практику в майстерні Едуардса, і, звісно, підзаробляти. Під його керівництвом працювали Петро Мітковіцер і Арнольд Гріншпунг. У 1895 році на вечорі вшанування Луїджі Іоріні, на якому були його колишні учні, що приїхали навіть з-за кордону, Едуардс виголосив промову, в якій закликав гуртуватися навколо їх вчителя[7].
Одеські дослідники І.Н. Савицький і О.С. Савицька справедливо відзначали, що художня практика скульптора і педагогічна діяльність взаємопов’язані, якщо за справу береться людина такого потужного темпераменту, як Борис Едуардс: «Ймовірно, через майстерню і «Ательє» Б.В. Едуардса пройшло багато учнів художнього училища. Помічники – й одночасно учні.
У такому випадку можна говорити про цехове навчання. Метод, що існує з часів середньовіччя і до наших днів, коли є значний майстер, метр – і учні-підмайстри в його майстерні[8]».
Про значення для Бориса Едуардса такої постаті, як Іоріні, свідчить прекрасний бронзовий бюст «Мій дорогий учитель Іоріні», який Едуардс виконав для ОХУ у 1898 році напередодні відзначенням 30-річчя педагогічної діяльності Іоріні (1869-1899). Тож, символічно, що цей твір і нині знаходиться в навчальному закладі, якому Іоріні присвятив своє життя[9].
У 1904 році Борис Вільямович відкрив в Одесі курси малювання і ліплення для вчителів загальноосвітніх шкіл, розробивши відповідну програму.
У міру того, як почала зменшуватися кількість замовлень, особливо з початком війни, усе більше художників переорієнтовувалися на викладацьку роботу. Клопотання, пов’язані з демонтажем на початку Першої світової війни пам’ятника О. Суворову у Римніку, потім провал зі встановленням його копії в Ізмаїлі, а головне, відсутність нових замовлень, у першу чергу на монументальну скульптуру, – це теж важлива обставина, яка певним чином пояснює більш інтенсивну роботу Бориса Едуардса у пізніший період саме як педагога[10].
Лютнева буржуазна революція 1917 року в Петербурзі, національна – в Києві пробудили творчі сили у суспільстві, породили надії у її найбільш активної частини на реформи в усіх сферах, включно в освіті. Кореспондент Золотов (С.І. Гольдельман) в «Одесском листке» від 5 травня 1917 року писав: «В даний час учні мають на меті абсолютно реорганізувати школу на нових засадах, заснувати замість школи «Вільну академію» і обрати свого представника у педагогічну раду училища»[11]. 1919 року, з поверненням Н.П. Кондакова в Одесу, реорганізація отримала нові імпульси. Було запропоновано перетворити Одеське вище художнє училище на Академію красних мистецтв. Кондаков негативно сприйняв радикалізм частини учнів закладу: «Повалення монархії зовсім не означає повного і доконечного знищення старої культури[12]».
Реформа відбувалася в умовах відсутності належного фінансування, по допомогу учні зверталися до банкірів, інших потенційних меценатів[13].
Борис Едуардс був серед перших, хто підтримав ідею перетворення його alma mater, що на той час вже мала статус училища, на вищий художній заклад[14]. Її він почав втілювати разом із однодумцями ще у 1917 році і продовжив вже як ректор цієї освітньої установи. Училище стало йменуватися «вищим»[15]. На цій посаді Едуардс перебував усього неповних чотири місяці (жовтень 1918 – січень 1919). Міським головою та членом комісії з реформування школи на той час був його друг, інженер, економіст, відомий колекціонер Михайло Брайкевич. Він високо цінував Едуардса, якому у 1911 році довірив виконання скульптурного оздоблення свого одеського особняка[16].
У 1922 році, перебуваючи на Мальті, Едуардс вів курси з підготовки вчителів малювання, мріяв створити на острові художнє або художньо-промислове училище. На іменитого скульптора звернуло увагу Міністерство промисловості Болгарії, яке запропонувало йому професорську посаду в Художньо-промисловому училищі в Софії, однак через деякі обставини той пропозицію не прийняв. (У Болгарії на той час на посаді професора Софійського університету працював давній добрий знайомий Едуардса Михайло Попруженко, колишній директор Одеської міської публічної бібліотеки).
Лютнева революція 1917 року дала нові імпульси розвитку суспільства у багатьох сферах, але громадянська війна усе перекреслила в житті Бориса Едуардса, як і багатьох людей його кола. Якби не турбулентність історичних подій, Одеса мала б не лише видатного скульптора, але й реформатора в галузі художньої освіти.
(Публікується на основі: Кудлач В.А. Педагогічна діяльність одеського скульптора Бориса Едуардса // Краєзнавство. – 2019. –№ 2. – С. 90-96.)
[1] Цю проблему чи не вперше порушили одеські дослідники: Савицкий И.Н., Савицкая О.С. Скульптор Б.В. Эдуардс в Одессе // Дизайн архитектурной среды. Киев, 2013. С. 427-431.
[2] Адрес-календарь Одесского градоначальства [на 1890-1903] – Одесса : :Изд «Ведомостей Одес. градоначальства, [1891-1903].
[3] Тепер у цій будівлі Одеське училище мистецтв та культури ім. К.Ф. Данькевича.
[4] За даними адрес-календаря Одеського градоначальства за 1905-1907 роки, у цей період ім’я Едуардса як викладача не значиться. У цей час він напружено працював над пам’ятником Суворову для Очакова. Щодо оплати праці викладача, то маємо відомості про заробіток рідної сестри Бориса, Лідії Едуардс, яка з 1909 року працювала по найму в Одеському навчальному окрузі, де викладала в гімназіях міста гімнастику і танці, зокрема у Другій жіночій гімназії та приватних. За 14 уроків вона отримувала 700 руб., тобто 50 руб. за урок. (Для порівняння, у то же час за одну свою графічну роботу Михайло Врубель отримував близько 50 руб. ).
Див.: Справочник на 1915 год об учебных заведения Одесского учебного округа и служащих в них. – Одесса, 1915. – С. 240, 255.
[5] Кондаков Н.П. (.1844-1925), історик мистецтва, археолог, візантист, музейний діяч, дійсний член Петербурзької академії мистецтв. Народився в слобідці Халань, Новооскольського уїзду, Курської губернії, у сім’ї управителя садиби князів Трубецьких, колишнього кріпака. Закінчив приходське училище і 2-гу московську гімназію. У 1861-1865 навчався на історико-філологічному факультеті Московського університету. Очолив у 1870 році кафедру, водночас керував і Музеєм красних мистецтв Новоросійського університету (нині – Одеський національний університет імені І.І. Мечникова), створеним ще професором Федором Струве. За час його керівництва для Музею було придбано твори з історії мистецтв і колекція теракот. К.М. розглядав теракоти стародавніх греків у їх відношенні «до мистецтва, релігії та побуту», про що й було написано у праці науковця, опублікованій у записках Імператорського Одеського товариства історії і старожитностей (1879 рік). Захоплений античністю, у т.ч. розвиненою у той історичний період технікою теракоти, Едуардс був знайомий з працями науковця, про що свідчить його ранній «теракотовий» період творчості.
У 1869 переїхав до Одеси. Доцент (1869-1877) і професор (1877-1888) кафедри теорії та історії мистецтв Новоросійського університету. 1884-1888 – завідувач Одеської рисувальної школи. Займався класичною археологією. У 1877 захистив докторську дисертацію «История византийского искусства и иконографии по миниатюрам греческих рукописей».
Текст примітки на основі: Российская музейная энциклопедия : в 2 т. – М. : Прогресс, «Риппол-классик». 2001. Т. 2. С. 286.
[6] Фактично, це були окремі спеціалізовані відділення.
[7] На вечорі були також присутні І.П. Паоліні, М.Л. Молінарі, І.І. Бродський, М.Я. Харламов, Я.Є. Борченко, Е.Л. Боскі, Кейгілукіс, Біаджолі та ін.
[8] : Савицкий И.Н., Савицкая О.С. Скульптор Б.В. Эдуардс в Одессе // Дизайн архитектурной среды. Киев, 2013. С. 431.
[9] Після смерті Л.-Д. Іоріні (12 жовтня 1911 р. 10 квітня 1911 р. на засіданні членів ТПРХ було вирішено започаткувати стипендію його імені для заохочення учнів ОХУ. Ось що писали з цього приводу газети: «Постановлено: пожертвовать в фонд скончавшегося на днях преподавателя художественного училища Л. Иорини для учреждения его стипендии при училище 100 руб.».
Среди художников // Одес. новости. – 1911. – 27 окт. (9 ноябр.).
У цьому ж номері у рубриці «Одесска жизнь» читаємо наступне: «В фонд учрежденной при одесском художественном училище стипендии» имени скончавшегося старейшего преподавателя этого училища Л. Иорини поступили пожертвования от его бывших учеников: от скульптора Б.В. Эдуардса – 200 руб., архитектора А.Б. Минкуса – 100 руб., скульптора г. Молинари – 100 руб. …» Всього у цей день у фонд Іоріні було зібрано 625 руб.
[10] Жодна монументальна чи монументально-декоративна скульптура за авторства скульптора після 1915 року (за винятком кількох монументів, виконаних вже на Мальті, нам не відома.
[11] Ця пропозиція не була підтримана, що лише загострило конфлікт між учнями-активістами і педагогічною радою.
[12] Учні пропонували відмовитися від малювання гіпсів і копіювання, класичного спадку. Цит. за ст.: Шевелев С. Забытый портрет академика Н. Кондакова // Художник. 1989. № 3. С. 58.
[13] Быть или не быть художественной школе // Одес. листок. – 1917. – 29 нояб.
[14] У травні-червні 1917 р. відбулася перша реорганізація ОХУ у Вище одеське художнє училище. При цьому зберігалося середнє. Головою комісії з реорганізації ОХУ був М.П. Кондаков.
У травні-серпні 1918 року – друга реорганізація у вище, з відділами живопису, скульптури і архітектури. Серед учасників засідань: М Брайкевич, К. Костанді, П. Нілус, Б. Едуардс, Б. Егіз, М. Гершенфельд, Б. Кубланов, І. Мормоне, Ф. Соколович, Т. Дворніков, М. Лисьонков, В. Лазурський, А. Красовський.
Див.: Одесская художественная школа. Воспоминания учеников, 1865-1940 : сборник / сост. О.М. Барковская ; ред: И.С. Шелестович ; Одес. нац. науч. б-ка. – Одесса, 2015. С. 8.
[15] До 1920 року використовувалася також назва «Академія мистецтв».
[16] У період еміграції, у Парижі, згодом у Лондоні, Брайкевич мав намір видати монографію про талановитого земляка. На жаль, своєї обіцянки він не дотримав.