Не в останню чергу динамічність зміни постійно діючої експозиції цієї приватної установи обумовлена, на мою думку, кількома факторами: обмеженістю виставкових площ, зростаючим музейним фондом, прагненням його охопити і осмислити, а також пошуком контакту з глядачем, здоровим PR-ом і бажанням інтриги.

Не можна не помітити певної схожості у підходах МСМО і Одеського художнього музею на даному етапі, і це стосується не лише динамічного переформатування «постійно діючої» експозиції, але й зміни вікового цензу його співробітників – персонал омолоджено. Усе частіше у ролі кураторів виставок виступають молоді й амбітні арт-менеджери. Не в останню чергу це пояснює і помітне зростання долі молоді серед відвідувачів, яка спрагла креативу. У кадровому підборі превалюють критерії не стільки специфічно мистецтвознавчої підготовки, скільки наявності загальної культури претендента, неординарності його мислення, а також належності до певної субкультурної групи.  

У загальних рисах суть концепції зводиться до поділу експозиції на дві складові: людина і соціум, індивід і держава. Відповідно твори подібного спрямування займають перший і другий поверхи. Звичайно, це структурування доволі умовне. Представлені твори різних напрямів, наприклад, такі, що синтезують живопис і шрифтову графіку, у яких акцент робиться на висловах; є своєрідні інсталяції з нагромадженням форм і включенням у композицію світлодіодних трубок (після них рябить в очах). Окремі зали заповнені фігуративним живописом, у якому розвивається тема інтимного, еротики. Впізнавані роботи нонконформістів: Валентина Хруща, Олега Волошинова, Валерія Басанця, Олександра Стовбура, Євгена Рахманінова, Йосипа Островського, Василя Рябченка, Віктора Павлова та ін. Твір Миколи Лукіна «Адам і Єва» викликає в пам’яті живопис німецьких експресіоністів. Переважають роботи, створені у 1970-1980-ті роки, а також у пізніший період – у перше десятиліття 2000-х.

Перед відкриттям відвідувачі мали можливість оглянути виставку. Вже прямуючи у дворик музею, де, власне, у ці спекотні серпневі дні розпочалася імпреза, я зіштовхнувся з однією пані, з аскетичним, незворушним обличчям, на якому на якусь мить з’явилася гримаса, що повинна була зображувати посмішку – позбавлена чуттєвості, сповнена сарказму. «Ось вам і перформанс!» Дійсно, людина у прагненні висловитися, артистично виразити себе, сама перетворюється в об’єкт мистецтва.  
Але повернімося до відкриття, і послухаємо господарів.

Семен Кантор, директор МСМО: «У формуванні нової експозиції брали участь, крім мене і Володі Чигинця, по суті, усі співробітники музею. Мали місце тривалі обговорення. Ми продовжуємо робити нелінійну структуру, у нас немає класичних залів улюблених нами художників, течій, напрямків чи хронологічних рамок – тільки думки, концепції, ідеї, почуття. Незважаючи на екстрим, який панує у нашій країні, ви не побачите повчальних текстів, назв залів, відсутні й кураторські тексти. Думаю, що цей проект буде діяти протягом  року».

Володимир Чигинець, співкуратор проекту: «Експозиція розрахована на те, щоб глядач сам побачив зв’язки і паралелі між творами, що формують виставку. Я під враженням від нашої із Семеном роботи, тому, що для мене, представника молодого покоління, усі ці митці швидше герої казок і переказів, і ці історії присвячені, насправді, усьому тому, що у нас все ще є в житті – любові і смерті, вічним цінностям».

Принагідно зазначу, що з’явився і новий тип керівника музейної установи: більш відкритий, комунікабельний, публічний, який на вернісажі завжди серед юрби. Він готовий до відкритої дискусії, на компроміси з молодими співробітниками, і не підкреслює демонстративно своє статус-кво. Хоча тут може датися взнаки, не в останню чергу, й людський фактор.

З нагоди переформатування музейної експозиції підготовлений прекрасно виданий прес-реліз російською і англійською мовами, у якому викладена філософсько-культурологічна концепція МСМО. У ній центральне місце займає декларування прагнення особистості до самоідентифікації та збереження себе як індивіда. «Нова експозиція МСМО, - говориться в прес-релізі, - пропонує не безсумнівні зразки художньої діяльності одеських авторів різних поколінь, а входження у процес співрозмірковування і співпереживання з приводу проблем, котрі хвилюють всіх і кожного».

Так, критиреї розмиваються – професіоналізм, належність до певної школи, напряму перестають бути визначальними. Але чи усі з цим погодяться? У цьому і чарівність мистецтва, що воно може задовольняти цінителів на усі смаки, з їх естетичними та інтелектуальними перевагами.  

Володимир КУДЛАЧ

Про цю подію читайте також в "Чорноморських новинах" від 31.08.2019 в матеріалі "На запереченні сталого, або Музеї прагнуть діалогу