Сам факт відкриття на основі приватного капіталу музею сучасного українського мистецтва площею 2500 квадратних метрів, у якому представлено 800 артфактів більше сотні українських мистців періоду 1930-х років по наші дні, вражає. Адже в епоху кризи насаджується думка (коріння якої в радянській добі – залишковий принцип на культуру), що спершу будуємо економіку, а вже потім будемо підіймати культуру (чи те, що від неї залишиться). За іронією долі, музейна експозиція розгорнута в інтер`єрному просторі приміщень колишнього заводу (згадаймо знаменитий музей д`Орсе в Парижі, що постав із переобладнаного залізничного вокзалу).

Фундатори музею – рід Корсаків, луцьких підприємців, мають інший ціннісний підхід, ніж ті, хто нині, на мою думку, визначає вектор політики в галузі культури: «Я є затятим прихильником «залізного закону відповідальності», який був сформульований К. Девісом (американський соціолог – В.К.) у середині 1960-х років, – обґрунтовує свою позицію доктор економічних наук, кандидат медичних наук Віктор Корсак. – Суть її полягає в тому, що ті, хто не бере на себе відповідальності, адекватної їхній владі, у результаті втратять цю владу. Цей постулат, на моє переконання, повинен стати основною мотивацією кожної людини при прийнятті рішення: чи купити на три метри довшу яхту, нове авто, будинок, чи частину своїх ресурсів інвестувати у щось корисне для розвитку суспільства».

В епоху глобалізації ще в одному місті України постав музей національного мистецтва… Нагадаю, що це вже, наскільки відомо, п’ятий музей подібного спрямування в нашій країні. У 2005 році був заснований Музей сучасного українського образотворчого мистецтва у Києві (5000 експонатів). За три роки відкрився Музей сучасного мистецтва Одеси, і як видно з назви, він популяризує і досліджує локальні, регіональні мистецькі явища. Усі названі проекти виникли з приватної ініціативи. Подібні інституції діють у Хмельницьку і Львові. В останньому випадку це галерея при Українському католицькому університеті.

«Ми переконані, – наголошує Корсак у своїй передній статті до каталогу, – що можемо змінити минуле через зміну погляду на нього, через повернення незаслужено замовчуваних імен та актуалізацію важливих явищ в історії українського мистецтва».

Помітно презентований одеський нонконформізм: В. Басанець, О. Волошинов, В. Маринюк, С. Савченко, В. Сад, О. Стовбур, В. Цюпко, С. Юсим, Л. Ястреб. Серед інших одеситів – С.Кириченко, М. Овсійко, П. Науляк. Останньому із згаданих ми завдячуємо тим, що два каталоги, переданих для Одеси Корсаками потрапили в національну книгозбірню та бібліотеку художньо-графічного факультету педуніверситету.

Концепцію музею розкрила у своїй розлогій вступній статті до каталогу мистецтвознавець Дарина Скринник-Миська, яка наголосила на необхідності використання досвіду Центру сучасного мистецтва Сороса, які діяли в Києві і Одесі у другій половині 1990-х років протягом десятиліття, і культивували постмодерністські, радикальні напрями в мистецтві: хеппенінг (імпровізоване мистецтво дії, залучення глядача), стріт-арт (розпис будинків), інсталяції, перформанс та ін. Поняття мистецтва розширюється в нашому доволі консервативному середовищі. Основний лейтмотив – використання досвіду західної цивілізації, з її «становленням постмодернізму, нової культурної доби, … глибокими світоглядними трансформаціями, формуванням економічних відносин нового типу та суспільними рухами, як реакція на ці процеси».

В одному з інтерв’ю Віктор Корсак висловився на користь того, що в стінах їх дітища представлені «усі найбільш знакові сучасні українські митці». Якщо малося на увазі про тих, що живі, то з цим можна певним чином погодитися. Тут велика роль належить куратору проекту. Однак, хотілось би, щоб новопосталий музей презентував також творчість Юрія Коваленка, Андрія Антонюка, Василя і Степана Химочок та деяких інших яскравих майстрів ХХ-ХХІ ст. з нестандартним художнім мисленням і образною системою вираження, без яких не можливо уявити українське мистецтво вище означеної доби.

Володимир КУДЛАЧ