Картини Юрія Коваленка — пристрасні й потужні, постають ніби «на межі», ніби цей день, коли твориться картина, є останнім у житті. Це своєрідні еманації, творення Всесвіту через внутрішнє «Я», де реальний світ є лише приводом до висловлювання. Хоча, дивлячись на його переважно життєстверджуючі твори, здається, що автор намагався не думати про обмеженість людського існування.

Публічне представлення творів Коваленка-старшого здійснив куратор виставки, віце-президент Всесвітнього клубу одеситів, відомий журналіст і колекціонер Євген Голубовський, який нагадав присутнім деякі факти біографії митця: «Юрій Коваленко — уродженець Прилук Чернігівської області. Свого часу закінчив Одеське художньо-театральне училище. Згодом поїхав у Ленінград, де навчався в Інституті театру, музики і кінематографії. Після його закінчення кілька років працював художником сцени, згодом викладав в Одеському художньому училищі. Нині, у ці траурні дні, ми зібрались у десяту річницю від дня смерті Юрія. Він був людиною свята, про що свідчить і його остання робота, яка представлена на цій виставці. Вона написана 22 травня 2004 року».

Можливо, саме опанування живопису на стику суміжних, динамічних у просторі й часі видів мистецтва — театру, музики і кінематографії, помножені на його гостре відчуття кольору, звернення до народної творчості і вражень дитинства, а також соціальна неадаптованість, захоплення тоді забороненим західноєвропейським модерном породили унікальну стилістику, завдяки якій Юрій Коваленко є не тільки пізнаваний. Його творчість — яскраве явище одеського нонконформізму, значний внесок у розвиток українського малярства.

Наприкінці 1960-х, опанувавши академізм, Юрій Коваленко здійснив справжню революцію у світовираженні як живописець. Він відмовився від традиційного реалізму, суворих пропорцій, статичних, тонко модульованих рельєфних форм на користь графічно лаконічних всеохоплюючих форм-символів, «символів-спогадів», часом абсурдних, «босхівських», перевантажених образами композицій, а в технічному сенсі — на користь пастозного, інтенсивного, я б сказав, стихійного живопису без напівтонів. Йому також значною мірою притаманна самоіронія.

Майже у кожній роботі чи серії робіт є своя тональ-ність, свій колористичний ключ, певний акорд, побудований, переважно, на двох контрастних кольорах різної світлосили. Так писати у ті роки, коли партійний пресинг над людьми мистецтва був особливо відчутний, коли нав’язувалася доктрина «соціалістичного реалізму», могли лише талановиті, внутрішньо незалежні особистості. Натюрморти живописця здебільшого споглядальні, у пейзажах — відчуття неспокою й самітності, а у переважно фронтальних фігуративних композиціях, представлених на тлі пейзажу, — народний примітивізм і міфологія, пропущені через призму власного переживання, поєднані з суто одеським, південним відчуттям колориту.

За життя Юрій Коваленко провів десять персональних виставок, у тому числі й «квартирних». Нині його картини зберігаються в різних зібраннях: Одеському художньому музеї, Музеї сучасного мистецтва Одеси, де можна бачити також цікаві зразки його дерев’яної скульптури. Твори митця є в приватних збірках у США, Канаді, Франції, Нідерландах, Швеції та Ізраїлі. Тим більше цікаво ознайомитися з роботами майстра з приватних колекцій нашого міста.

На початку 1990-х як співробітник Одеського художнього музею я інколи пересікався з Юрієм Андрійовичем, який, мандруючи вулицями міста, не упускав нагоди завітати в музей на Софіївській. Тут його розуміли, тут він був бажаний. У повсякденні справляв враження мудреця-балагура сократівської зовнішності, що грає певну роль і для сторонніх є «закритою системою».

Його творчість знали переважно посвячені та вузьке коло професіоналів. Тоді я навіть гадки не мав, що колись писатиму про цього художника чи про його не менш обдарованого сина Андрія, який нині вже є самодостатнім майстром (див.: «Розбурхана кольором свідомість», «ЧН» від 19 квітня 2014 р.).

Талант Юрія Коваленка багатогранний. Далеко не усі знають, що він писав прекрасні ліричні вірші російською мовою. Деякі з них опубліковані і були зачитані під час відкриття нинішньої виставки. Цікаві спогади про художника залишив краєзнавець Олег Губар — повість-есе «Людина з вулиці Тираспольської» (2000). Пам’ять про художника у 2005-му увічнена встановленням меморіальної дошки на фасаді будинку, де він жив і творив в останні роки свого богемного життя (вул. Тираспольська, 24).