Інтерв’ю з шанованим ювіляром пропонуємо вашій увазі.

— На сторінках «Чорноморських новин» були численні публікації про вас як колекціонера і краєзнавця. Ваша одеська україніка не має аналогів. Свого часу ви дали їй назву «Тарасів дім». Чим особлива колекція, і як вона формувалася?

— «Тарасів дім» — це загальна назва. Я навіть закріпив право на неї через Торгово-промислову палату України. Ніхто в світі цим словосполученням допоки не користувався.

Прикметна особливість — моя колекція україніки зібрана мною саме в Одесі. Звичайно, були винятки: я привозив артефакти з Петербурга, Москви, Львова, Січеслава (Дніпра), інших місць, а різні видання — фактично з усієї України. Моя колекція різнобічна — від народного мистецтва, різноманітних видань, нот до фантиків. Це й листівки, світлини, паспарту для них. І всі вони, наголошую, зібрані в Одесі... Хоча я дуже пишався, що народився в Холмі (Польща). Чого я так пишався — і сам не знаю. Холмщина — давня українська земля. Там був похований король Данило Галицький.

— Колекцію важливо популяризувати…

— Багато хто з професорів мають унікальні колекції українських видань, але ніхто, крім мене, світлої пам’яті поета Валентина Мороза і Петра Маркушевського, колекціонера писанок, доцента філфаку нашого університету, активно їх не популяризував. Тоді, наприкінці 1960-х, відчувався підйом: стимулювання розвитку краєзнавства, підтримка колекціонування. Не скажу, що дуже активно, але й заборони не було. Філателісти відродилися. У старих колекціонерів я, наприклад, купував марки із зображенням тризуба. Усе це відбувалося на хвилі хрущовської відлиги, хоча й арешти були.

— Хто особливо вплинув на вас як колекціонера-україніста?

— Валя Мороз. Саме завдяки йому я став активно використовувати в спілкуванні українську мову і пристрастився до колекціонування. У 1963 році подружжя Гансової-Максим’юка познайомилося з подружжям Меліхової-Мороза. По суті, він був моїм другим учителем (першим — колекціонер з Миколаєва Феодосій Камінський, який загинув у 1979-у).

Перша в Україні виставка писанок відбулася завдяки нашій співпраці з Морозом і Маркушевським. Це було в часи, коли міліція, зокрема на базарах Закарпаття, ногами розтоптувала писанкові витвори. Ініціатива міліціонерів — ненависть не так до «свого», як до виявів приватної ініціативи. Ми ж тоді йшли до «перемоги комунізму», тож культове мистецтво було на заваді.

— Нині у постійних експозиціях музеїв є відділи народного мистецтва: рушники, народні картини, кераміка, писанки...

— Так. Але перша виставка під назвою «Українські народні писанки» з приватних колекцій Мороза, Маркушевського і Максим’юка та ще й де — в Одесі! — відбулася в нашому Археологічному музеї у грудні 1968-го, майже півсотні років тому. Виставка була організована під егідою Одеського обласного відділення Товариства охорони пам’ятників історії та культури, яке десь за рік-два до цієї події тільки-но постало. Це був спільний проект з мистецтвознавцем Августою Марківною Тарадаш, мудрою жінкою, яка, щоб уникнути можливих неприємностей, запропонувала не робити виставку на Великдень.

— Що ви вважаєте найціннішим придбанням своєї колекції?

— Безумовно, це панно-триптих «Біле і Чорне» Михайла Жука — за ефектністю, історією, значенням, навіть розмірами.

— Як цей твір опинився у вашому зібранні?

— Я його купив у 1972 році, згорнутого у рулон, в одного із синів Михайла Жука. Зізнаюся, навіть не знав, що придбав. Жук-молодший, якщо па-м’ять не зраджує, працював на судноремонтному заводі, де працював також відомий краєзнавець, колекціонер і бібліофіл Сергій Зенонович Лущик. Він мене і направив у їх квартиру, що на вулиці Канатній. Саме у цей час постаттю Жука зацікавилися Іван Іванович Козирод та Сергій Сергійович Шевельов, які згодом випустили альбом про мистця. А вперше роботи Михайла Жука були показані у 1965-у під час виставки, присвяченої 100-річчю заснування Одеського художнього училища, де їх, певно, і побачили Лущик, Козирод та Шевельов.

— Панно «Біле і Чорне», як кожен артефакт, має свою біографію. Де виставлялася картина?

— Вперше цей твір, створений М. Жуком у Чернігові в 1912-1914 роках, популяризувався у випущених в 1918-у серіях листівок з роботами майстра. Як відомо, на панно зображений молодий Павло Тичина і Поліна Коновал, якій поет присвячував вірші. Згодом, у 1930-у, в харківському видавництві «Рух» вийшов альбом творів Михайла Жука (упорядник та автор вступної статті — Ю. Михайлів). Є відомості, що, вже будучи викладачем Одеського художнього училища, Михайло Жук запрошував студентів на свою квартиру і показував частину цього панно.

Коли у 1976 році в Одеському художньому музеї готувалася друга післявоєнна виставка з приватних колекцій, я запропонував Якову Галкеру (заступнику директора з наукової роботи) виставити цей твір, але він через окремі елементи сюжету — зображення крил, молитовно складені руки дівчини — відхилив цю пропозицію. Відтак до 1983 року «Біле і Чорне» ніде не виставлялося, і лише до 100-річчя від дня народження Михайла Жука Одеський художній музей організував персональну виставку митця. Я тоді оформив під скло лише центральну частину згаданого панно, яка й демонструвалося на тій виставці.

— Це один з етапів представлення широкій публіці цієї унікальної роботи. Для мене особисто даний твір-елегія за оригінальністю — як поезія раннього Тичини. Відомо, що ви зробили «Біле і Чорне» мандрівним (у ХІХ столітті такою, в сенсі виставкового проекту, був «Останній день Помпеї» Карла Брюллова), і подібний проект у ХХ — на початку ХХІ століть аналогів не має, принаймні зі зразків вітчизняного мистецтва на пострадянському просторі…

— На певному етапі я зрозумів, що панно виходить за рамки просто твору образотворчого мистецтва, що це артефакт. У 1987-у в мене зародилася ідея виставки однієї картини, й наступного року (рівно три десятиліття тому) вона була реалізована в Одеському художньому музеї. Афішу виставки тоді виконав Володя Міненко, який на моє прохання її підписав. Це була його перша підписна афіша.

— Дивовижна ситуація, коли згорнутий, взятий майже наосліп рулон паперу напівзабутого митця розгорнувся з усією силою своїм змістом перед глядачем. Ось і міркуй, яка роль колекціонера у продовженні життя створеного художником шедевра. Скільки подібних було згноєно, спалено у горнилі часу…

— 1990 року в літмузеї Києва я зробив другу виставку цієї картини. Коли про це дізналися у Чернігові, то й там виставили. Потім її повернули в Київ, і до 1998-го вона була у постійній експозиції Національного музею образотворчого мистецтва. Потім мені зателефонував мистецтвознавець Дмитро Горбачов і запропонував експонувати триптих Михайла Жука в Нью-Йорку й Чикаго, де її могли бачити впродовж 2006—2007 років. Картину повернули знову в Національний музей. Я допитувався у тодішнього директора (А.І. Мельника. — В.К.): «Коли ви мені повернете роботу з моєї колекції?». Лише у 2011-у, коли виникла ідея виставити панно у Львові, завдяки тодішньому директору Львівської галереї мистецтв, Героєві України Борису Возницькому я вирвав його з їхніх рук.

— Тобто чергова акція, ідея якої — показати цей твір в обласних центрах України — і яка триває по сьогодні, стартувала саме у Львові сім років тому? Скільки міст уже побачили «Біле і Чорне»?

— У хронологічному порядку це Луцьк, Рівне, Житомир, Чернігів, Хмельницький, Київ, Харків. Зараз шедевр Михайла Жука тішить око шанувальників прекрасного міста Черкаси. Виставки проходили не лише в художніх, у тому числі приватних, а й у літературних чи краєзнавчих музеях, навіть у музеї космонавтики, як, наприклад, у Житомирі.

Перевезення забезпечували самі музеї, але в окремих випадках цю місію довелося брати на себе, користуючись послугами «Нової пошти». Мусив купувати різні застосування, щоб убезпечити панно від пошкодження під час транспортування. У деяких містах, де була запланована виставка, куди я вже перевіз цей твір, імпреза так і не відбулася, як, скажімо, у Вінниці (попри попередню домовленість з музеєм імені М. Коцюбинського) — не було достатньої зацікавленості дирекції цього закладу.

З Києвом у 2013 році вийшло дуже цікаво. Мистецький «Арсенал» просить у мене панно Жука на виставку «Велике і величне». Згодом був Чернігів. Потім у Києві, в Національному музеї, відбулася чергова виставка «Українська лінія модерну». Я поставив умову: за рахунок музею кияни перевезуть цей твір до Луганська, потім — до Донецька. Почався Майдан, осінь-листопад. А в грудні там уже шини палили. Відкриття як такого не було, музей був на замку.

Після Харкова була домовленість спочатку з місцевим художнім музеєм Полтави, який не міг зберігати масштабний твір тривалий час. Тепер ведемо перемовини з Полтавським краєзнавчим музеєм імені Василя Кричевського. Завершальним акцентом цього турне стане Одеса. Але перед тим мають бути виставки у Дніпрі, Херсоні, Кропивницькому, Миколаєві. З ними я на зв’язку.

Виник ще один проект — «Ангели», який запланував Львівський музей історії релігії. Є надія, що будуть також виставки за їх сприяння в Ужгороді, Тернополі, Івано-Франківську, Чернівцях, а звідти вже — до Одеси.

— Є здобутки, але є, мабуть, і розчарування...

— Моє найбільше розчарування в тому, що, попри мої неодноразові звернення до місцевої влади, так і не виділене приміщення під музей «Тарасів дім» в Одесі.

Розмовляв
Володимир КУДЛАЧ

Див. також: Кудлач В.А. Чи знайдеться в Одесі Дім для Тараса? // Чорномор. новини. – 2018. – 2-4 серп. – Режим доступу: http://chornomorka.com/archive/21977/a-11435.html