КОЛЕКЦІЯ. ІСТОРІЯ ЕВАКУАЦІЇ
На основі документів, досліджень лектор наводить маловідомі факти, які вводять нас у суворі реалії тієї епохи, віддає належне багатьом музейникам, які в умовах війни докладали неймовірних зусиль, щоб зберегти музейну колекцію. Наскільки нині вивчена ця тема?
– Ґрунтовних досліджень щодо процесу евакуації експонатів музею у 1941 році, на жаль, нині не має, як, скажімо праця Михайла Факторовича про процес евакуації колекції Київського музею російського і українського мистецтва (нині Національний музей «Київська картинна галерея»), – говорить мій співрозмовник. – Певні відомості містять статті Неллі Луцкевич, колишнього директора Одеського музею західного і східного мистецтва, і головного хранителя Одеського художнього музею Людмили Єрьоміної, які опубліковані в наукових збірниках, виданих обома музеями. Луцкевич надає хронологію евакуації творів з Музею західного і східного мистецтва, поряд з якими було й 200 творів з ОХМ. Йдеться про роботи, які потрапили в Уфу, а частина опинилася у Ташкенті.
Питання евакуації експонатів ОХМ (на той час Музей російського і українського мистецтва ім. І.І. Бродського) постало вже у перший місяць війни, хоча зволікали, усе надіялися, що відкинуть ворога. Евакуація розпочалася 19 липня 1941 року, а вже «12 серпня під покровом ночі близько 800 творів мистецтва з обох музеїв було завантажено на пароплав «Крим», який також перевозив ранених і мирних жителів, і о 23 годині вийшов у відкрите море». Посилаюся на працю Луцкевич, у якій на жаль не вказані вихідні дані. Відверто кажучи, не знаю, як на пароплав, що розрахований на 900 пасажирів можна було за три години завантажити три тисячі чоловік та й ще таку кількість вантажу (?!). Але інших документів відносно цього періоду поки ще не знайдено.
«Теплохід «Крим» прибув до Новоросійська 19 серпня. Ящики перевантажені на залізничі вагони і відправлені у місто Сталінград». Виникла невеличка заминка, бо Сталінградський обласний відділ мистецтв наполягав залишити колекцію у себе на постійне зберігання, принаймні на період евакуації. Переписка і передзвонювання між Новоросійськом і Сталінградом тривали більше пів місяця. Супроводжували музейні експонати Павло Сегаль, Борис Фраєрман і Осип Зейлігер. За підтримки виконавчих міських органів Одеси вони домоглися відправки вантажу далі по річкам Волзі і Камі вже на пароплаві «Скрябін» (повна назва «Молотов-Скрябін). Цей пароплав був увічнений Ільфом і Петровим в «12 стільцях». Про перебування на ньому восени 1941 року залишив короткі спогади юний Георгій Ефрон, який тільки-но поховав в Єлабузі свою матір – поетесу Марину Цвєтаєву. У своєму щоденнику він залишив лаконічний запис: «Демобілізований, деморалізований. Бруд. Цигани». Це враження про те, що відбувалося на згаданому пароплаві саме у ті дні. Після зупинки в Дербежці картини перевантажені на баркас і по звивистій річці Білій, з великим ризиком доставлені до Уфи, де зберігалися в Башкірському державному художньому музеї імені М. Нестерова. При ньому було створене Українське товариство музеїв в евакуації, яке очолював Кодієв, а його заступником був одесит Зейлігер. Це був шлях у три тисячі кілометрів. У музеї зберігаються документи, які свідчать, що ці твори мистецтва були прийняті в Уфі, а вже потім поверталися в Одесу з Уфи та Ташкента.
- Чи якісь відомості про перевезення одеської колекції саме до Ташкента?
- Супроводжував ці твори науковий співробітник музею Марк Котляр. Нині я вивчаю архівні документи, що стосуються цієї персони, і яка мене гранично цікавить. Це була особистість неординарна, публіцист. Лише на сайті ОХМ ми виставили близько 10 його праць, зокрема, про відомого графіка Володимира Заузе. За професією Котляр був художником, але позиціонував себе мистецтвознавцем. До речі, про нього писав Михайло Жук. За непідтвержденими даними, він помер саме у Ташкенті, і обставини смерті його до сих пір не з’ясовані.
Залишається багато нез’ясованих питань: як твори попали до Ташкента? Чому не усі картини повернулись. Як склалась в евакуації доля Марка Котляра, який перебував там з сім’єю.

МУЗЕЙ У ЧАСИ ОБОРОНИ І ОКУПАЦІЇ
«Відступ радянських військ з Одеси відбувся 16 жовтня 1941 року після безперервного бомбардування противником – продовжує Сергій Сєдих. – Потім стало зовсім тихо. Увійшли. Наступали вони знизу, з Пересипу, по вулиці Софіївській, і музей був одним з перших об’єктів, який постав на шляху окупантів. Це з області романтичного».
- Чим жив музей у період оборони Одеси?
- Цитую документ, датований 14.11.1941 року: «Коли у серпні 1941 року був мобілізований директор тов. Майданик, наказом по музею, а потім і по відділу мистецтв тов. Ткаченком директором музею була призначена тов. Глатскіх, яка залишилася для роботи по евакуації музейних цінностей зі своїм маленьким, але вірним колективом в особі: Неміровська, Гонзаль, Загоруйченко, Кривоносова, Шиндер, Савінова». Усі жінки. Їм вдалося евакуювати близько 800 творів мистецтва. Цитую далі документ: «Помітну роль відіграв наш колектив і в спасінні будівлі музею, цілодобове чергування на даху музею, упередження пожеж, коли на будівлю було скинуто до десяти запальних бомб. Ризикуючи своїм життям колектив кидався гасити пожежі, викликані запальними бомбами, і тим самим врятував музейну будівлю від загибелі. У зв’язку з тим, що усе скло у вікнах і дверях вилетіло, були прийняті негайні міри цілодобового чергування і зафанерювання, щоб не допустити пограбування. У підвали були винесені увесь живопис і порцеляна. Винятково завдяки вищеназваним працівникам вдалося зберегти усі цінності. У підвальних приміщеннях по розпорядженню райради було влаштоване бомбосховище, у якому розмістилося до тисяча осіб – вчителів і жителів порту, після зруйнування їх будинків під час бомбардування. Колектив вживав міри, щоб запаси води в цистерні не були вичерпані жителями міста, на випадок, коли вийде з ладу водогін».
- Як функціонував музей під час румунської окупації?
- У лютому 1943 року був відкритий Художній музей – так він називався. Церемонія відкриття тривала протягом року з-за того, що було двовладдя – тривала суперечка між муніципальною владою та губернаторством за право розпоряджатися музеєм. У той період музей жив своїм життям і газети про це писали, ставили у заслугу цей факт румунській адміністрації (науковець демонструє фотографії церемонії відкриття закладу та залів музею часів окупації з періодики. – В.К.). На одній з них бачимо приїзд професора Г. Алексяну, тодішнього губернатора. На передньому плані пам’ятник Суворову для Ізмаїла скульптора Бориса Едуардса, який на той час знаходився у дворику музею (румуни, як це не дивно, не демонтували цю скульптуру. – В.К.).
- Ті працівники музею, які утримували заклад під час окупації – їм не позаздриш. Якою була їхня доля після приходу Червоної Армії?
- Складно відповісти однозначно. Наприклад, Костянтина Клюка не розстріляли (після арешту в Бухаресті був репресований, відбував покарання в таборах. – В.К.). З іншого боку, відразу після звільнення Одеси директором на той час Художньої картинної галереї – раніше Музею російського і українського мистецтва, – став колишній директор Миколаївського художнього музею, який очолював його під час окупації (Володимир Яковлєв, нар. 1877 р., дата смерті не відома. – В.К.).
- Брали участь у художньому житті Одеси під час окупації такі митці, як Михайло Божій, Микола Павлюк. Не покидав міста Михайло Жук...
- Вони почували себе не дуже затишно, це безперечно. Ті, хто напряму співробітничав – їх згодом заарештували. Трагійно склалась доля керівників музею не тільки під час війни. Наприклад, Цвіля Емського-Могилевського у 1937 році розстріляли, а музей закрили на реекспозицію . У 1938 році директором музею призначили Володимира Майданика, який за невеликий період 1938-1941 років підготував каталог і путівник по музею (у машинописному варіанті). Після того, як румуни вивезли усю облікову документацію – це безцінний документ, який дозволяє судити про певну частину колекції музею до початку війни. У 1941 році Майданика мобілізували. Володимир Мойсеєвич героїчно загинув на Курській дузі у 1943 році. Посмертно нагороджений орденом Червоного прапора.

ЗА ЗАКОНАМИ ВІЙСЬКОВОГО ЧАСУ. 1944
Ще йшла війна, а в Одесі вже почало відновлюватися мирне життя. Перший документ, цього часу, який зберігається в музеї, датований 14.04.1944, - це через чотири дні після вступу Червоної армії в місто. Воно адресоване в управління в справах мистецтв товаришу Полянському: «У зв’язку з нагальною необхідністю натирати підлогу гасом, прошу вашого розпорядження видати мені аванс 100 руб. по ст. 3 «витрати». Директор музею Яковлєв». Далі наводиться довідка, що відбувалося у музеї під час окупації: «Персональний склад: директор, бухгалтер (румун), бібліотекар, доглядач, пічник, вартовий, двірник, охоронець музею (румун). Хто відвідував? Німецькі та румунські війська приїжджали з Румунії зі школи».
Експозицію відновили вже до 1 травня. Компетентна комісія у складі: під головуванням професора Михайла Жука та у складі Є. Буковецького, М. Павлюка, В. Удалова, Н. Коробко дала дозвіл на відкриття музею.
Викликає зацікавлення наступний документ: «На основі існуючих законів, усі співробітники музею повинні приходити і йти з музею своєчасно. Ті, що не з’явилися з неповажних причин, ті, що спізнилися, чи пішли з роботи без дозволу будуть притягнуті до відповідальності за законами військового часу». Датований документ 1 червня 1944 року.
- Зрозуміло, що штат музею перетерпів зміни?
- Є цікава відомість, у якій в останній графі позначка: чи був на окупованій території? Усі, крім директора Нестерова (комуніст, до того очолював кримінальний розшук) раніше були в зоні окупації. Цікаво інше – лише директор з вищою освітою, усі інші – освіта «хатня», «нижча», «середня», «малограмотна», «ніяка». Така градація. Є чимало інших цікавих документів, але не має можливості заглиблюватись. І все ж один процитую: «За винос майна, як свого, так і іншого з художньої картинної галереї без мого (Нестерова) дозволу, або старшого співробітника Яковлєва, будуть звільнені і передані суду».

МУЗЕЙ ЧИ ГАЛЕРЕЯ?
- Коли знайомишся з історією музею – первісно Одеський музей красних мистецтв, звертаєш увагу на періодичну зміну його назв. Як би ви це прокоментували?
- Це ще одна цікава тема. У 1943 році, під час окупації, музей отримав назву «Художній музей». У 1944 році, 13 червня, нову – «Одеська державна картинна галерея». Був відповідний наказ. Чому змінювалася назва? Збереглася доволі велика переписка директора Нестерова з органами влади. Він воював, як міг, з 1944 по 1947 роки, доходив до Москви: поверніть назву музею! Це музей, а не галерея! Тривалий час я не міг зрозуміти, чому так сталося. Один з варіантів: галерея є поняттям, швидше архітектурним, галерея – це стіни і простір для розміщення творів мистецтва, а музей має науковий апарат. Інша мотивація має політичний підтекст: щоб не було наступності, щоб відбити окупаційне минуле. Румуни назвали Художнім музеєм, а з поверненням радянської влади радикально змінили назву і присвоїли статус державної картинної галереї, в якому вона залишалася до 1966 року.

ПЕРЕМІЩЕНІ ЦІННОСТІ
- Чи відомо, які саме музейні експонати були вивезені під час окупації?
- З цього питання є стаття Людмили Єрьоміної, яка опублікована у музейному збірнику. Вона ґрунтується на розрізнених документах, які зберігаються в архіві музею – акти, розписки, описи. Список вивезених творів складає 3414 найменувань, у т.ч. ікони, книги, ноти, фото, архіви, кришталь, меблі, старовинні військові лати тощо. Це питання нині є наріжним каменем у нашій роботі. Згідно Вашингтонських принципів вже близько 20 років у Німеччині існує єдиний реєстр зниклих під час війни витворів мистецтва, створений на урядовому рівні. Це велика база під назвою Lost Art, яка представлена в Інтернеті. Там є список експонатів з Одеського художнього музею, далеко не повний – близько 300 творів, з інвентарними номерами, їх коротким описом. В Київському музеї був виданий подібний каталог втрачених творів Зараз фахівці Одеського художнього музей працюють над каталогом втрачених під час війни музейних предметів.

Розмовляв Володимир КУДЛАЧ

Про це читайте також в четверговому випуску "Чорноморських новин" за 24.05.2018