Календар знаменних і пам´ятних дат Одеси та Одещини

Лютий
6 лютого
125 років від дня народження Інокентія Дмитровича Андросова (1888-1948), астронома-геодезиста, картографа, кандидата технічних наук (1937), професора.

Народився в Якутії. Навчався в Константинівському межовому інституті (нині Московський інститут інженерів геодезії, аерофотозйомки і картографії). Працював у Одеському сільськогосподарському інституті (1927-1930), Одеському політехнічному інституті (з 1929 р.), Одеському інституті інженерів цивільного і комунального будівництва (1930-1941), Одеському державному університеті ім. І. І. Мечникова (1938-1948) та інших вищих навчальних закладах Одеси.

Тривалий час І. Д. Андросов вважався єдиним фахівцем з геодезії в Одесі. Він розробив принципово нові засоби інженерної геодезії, залучив математичні способи в географічні дослідження в галузі динамічної геодезії, розробив план комплексних геодезичних досліджень північно-західного узбережжя Чорного моря між Дніпром і Дністром, розробив проект протизсувних укріплень біля Одеси.

26 червня цього ж року виповнюється 65 років від дня смерті І. Д. Андросова.

8 лютого
210 років (1803) тому герцог де Рішельє був призначений градоначальником Одеси.
15 лютого
70 років від дня народження Анатолія Іларіоновича Колісниченка (1943), прозаїка, літературознавця, члена Національної спілки письменників України (1968).

Народився в с. Косанове, Гайсинського району, на Вінниччині. Навчався в Немирівському педагогічному училищі та в Одеському державному університеті. Викладав в Одеському медичному інституті, працював на обласному телебаченні, був головою правління Одеської організації Національної спілки письменників України. Нині доцент Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова.

Автор збірок новел і повістей «Дві притчі одного дерева» (1967), «Хроніка Івана Скомороха» (1972); монографії про М. Хвильового «Феноменологія генія катастрофа кентавра» (1997-1998) та ін. Лауреат республіканської літературної премії ім. Ю. Яновського.

16 лютого
5 років від дня смерті Володимира Никифоровича Станка (1937-2008), археолога, етнолога, історика, доктора історичних наук, професора, дійсного члена Російської народної академії (1995) та Російської академії природничих наук у секції «Археологія та антропологія».

Народився в с. Терновка (нині це територія Миколаєва). Навчався на історичному факультеті Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. Під впливом професорів М. Ф. Болтенка та П. О. Каришковського почав займатися античною історією та археологією. На п’ятому курсі бере участь в алеолітичній експедиції П. Й. Борисковського. З 1960 р. — працівник Одеського державного археологічного музею. 1967 р. закінчує аспірантуру Інституту археології АН УРСР в Києві. 1968 р. повертається до Одеси, викладає в Одеському державному університеті ім. І. І. Мечникова. В 1968-1976 рр. проводить розкопки мезолітичного поселення Мирне (Нижнє Подунав’я). 1976 р. повертається до Інституту археології АН УРСР, де створює і очолює відділ археології Північно-Західного Причорномор’я в Одесі. 1978 р. В. Н. Станко розпочинає широкомасштабні розкопки пізньопалеолітичних пам’яток в долині р. Бакшали, які тривають до сьогодні й дістали визнання поряд з розкопками Мирного. З 1989 р. продовжує працювати в ОДУ, 1993 р. створює кафедру археології та етнології України. За ініціативою В. Н. Станка та під його керівництвом була відроджена етнологічна проблематика в Одесі. За його участі була організована та проведена низка міжнародних історичних, археологічних, етнологічних конференцій при Одеському університеті.

В. Н. Станко − автор понад 150 наукових публікацій, присвячених актуальним напрямам первісної історії, археології.

На будівлі історичного факультету Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова (вул. Єлисаветинська, 12) встановлено пам’ятну дошку вченому.

22 лютого
70 років від дня смерті Бориса Михайловича Ляпунова (1862-1943), вченого-славіста, професора Новоросійського університету (1903-1923), академіка АН СРСР (1923), члена Польської АН (1930), члена-кореспондента Болгарської (1932), Чеської (1934) академії наук. Син відомого астронома М. В. Ляпунова, брат математика О. М. Ляпунова і відомого композитора, піаніста С. М. Ляпунова.

Народився в с. Болотоново, Курмиського повіту, Симбірської губернії. 1881 р. вступив на історико-філософський факультет Петербурзького університету, де під керівництвом професора І. В. Ягича вивчав старослов’янську мову і старослов’янські тексти, порівняльну граматику слов’янських мов, історію російської мови, польську, сербську та литовську мови. Після закінчення навчання (1885) був залишений при університеті для підготовки до професорського звання. 1887 р. Б. М. Ляпунов переїхав до Харкова, де слухав лекції О. О. Потебні, потім до Москви, де під впливом професора П. Ф. Фортунатова остаточно сформувався його науковий метод. З 1892 р. читав лекції в Харківському університеті. В 1901-1923 рр. викладав на кафедрі слов’янської філології в Новоросійському університеті (потім Інститут народної освіти). 1923 р. був обраний дійсним членом АН СРСР і переїхав до Ленінграда, де працював професором Ленінградського університету і керував сектором слов’янознавства та Інституту мови і мислення ім. М. Я. Мара.

Досліджував порівняльну граматику слов’янських мов, історію праслов’янської мови (формування і співвідношення її діалектів, генезис форм відміни, питання фонетики та ін.), історію окремих слов’янських мов і мовних груп, етимологію. Виступив проти вчення про поділ праслов’янської мови на прамови окремих гілок. Основні праці: «Исследование о языке синодального списка Первой Новгородской летописи» (1899), «Формы склонения в старославянском языке» (1905).

28 лютого
165 років від дня народження Григорія Омеляновича Афанасьєва (1848-1925), історика, педагога, громадського та державного діяча.

Навчався в Новоросійському університеті на історико-філологічному факультеті. Закінчивши університет (1869), залишився на посаді приват-доцента кафедри загальної історії. Після звільнення з посади вчителював, працював журналістом. Входив до складу Товариства взаємного кредиту, деякий час очолював його. Від 1896 р. — керуючий справами Державного банку в Києві. З 1918 р. — член Ради Міністрів УНР (держаний контролер, потім — міністр закордонних справ в уряді С. Гербеля). Емігрував до Югославії.

У творчому доробку — близько 100 наукових праць. Особливу увагу приділив такому важливому аспекту економіки, як хлібна торгівля. Вивчав хліботорговельні контакти в Чорноморському регіоні, зв’язки Одеси з Марселем. Автор серії праць із французької та англійської історії, низку робіт присвятив тогочасній політичній ситуації («Революция на Украине по мемуарам белых» та ін.).