Головна > Проекти > Віртуальні галереї > НОФО >Новини. Наші публікації

Національний одеський філармонійний оркестр

Юрій Ткаченко: «Спочатку мистецтво і культура, а потім економіка!..»

Напередодні концерту, який відбувся 22 березня в Одеській обласній філармонії, гість-диригент, професор МДУКМ Юрій Ткаченко (Москва, РФ) і одеський скрипаль Олексій Семененко дали прес-конференцію. У програмі вечора заявлені твори відомих романтиків Роберта Шумана (Концерт для скрипки з оркестром) і Петра Чайковського (Вальс-скерцо для скрипки з оркестром), а також прем’єрний для України твір сучасного російського композитора Олександра Чайковського (Симфонія № 3).

Фото Марини Ровінської

Диригент Юрій Ткаченко на одеській сцені.

Фото Марини Ровінської

Вихованець одеської скрипічної школи Олексій Семененко.

Фото з сайту: http://ru.wikipedia.org/wiki

Композитор Олександр Чайковський.

Прес-конференція з чільними учасниками майбутнього дійства Юрієм Ткаченком та Олексієм Семененком згодом переросла в невимушену розмову, обмін думками. У ній взяли участь відомий одеський журналіст Марина Ровінська та автор цих рядків. Пропонуємо україномовну версію згаданого спілкування.

М. Р.: У черговий раз (цілком непередбачувано) ви виступатимете із Олексієм Семененком. Як Вам працюється в подібному тандемі?

Ю. Т.: Олексій росте як музикант, він надзвичайно талановитий і трудолюбивий. У нього бездоганна інтонація, чудне відчуття оркестру, хороший смак. Тож усі його напрямки-рухи абсолютно вірні. За своєю природою він глибокий, драматичний. Це дані видатного музиканта. До того ж Олексій має чудового наставника — Захарія Нухимовича Брона, учнями якого були Вадим Рєпін, Максим Венгеров та інші не менш уславлені виконавці. Це надзвичайно досвідчений педагог, що вже є півсправи (З. Н. Брон — вихованець одеської скрипічної школи, з 1990 р. викладає в Вищій школі музики в Кельні. – В. К.). Щодо випадковості. Мені здається, що ніщо не відбувається випадково. Наприклад, я хотів виконати Симфонію № 3 Олександра Чайковського, тож зателефонував до нього з цього приводу. Невдовзі колеги мені повідомили, що цього дня композитор відзначає день свого народження. Батюшки!.. Знову телефоную, щоб привітати його з цією подією. Упереджуючи можливі домисли, повідомляю, що Олександр Володимирович Чайковський не родич Петру Іллічу, а доводиться племінником відомому композитору Борису Чайковському (він син колишнього директора Музикального театру ім. К.С.Станіславського і В.І.Немировича-Данченка. – В. К.). Свого часу Олександр Чайковський був ректором Санкт-Петербурзької консерваторії, а нині — професор Московської консерваторії і водночас художній керівник столичної філармонії. Ми привезли «історію», яку знаємо, але яка публіці ще не відома.

М. Р.: Ви доволі часто виступаєте в Одесі. Чим вас приваблює наше місто?

— Я їду до оркестру, який, безумовно, росте. Їду до Одеси – фактично додому, адже народився у двохстах кілометрах звідси. Батьківський будинок залишився, куди часом навідуюся. Тут чимало тих (і в оркестрі, зокрема), з ким я ділив свої студентські роки. Хобарт багато зробив для оркестру, Одеси, і я отримую надзвичайне задоволення від подібних запрошень.

Запитання до Олексія Семененка:

В. К.: Що вам дає навчання в Кельні, у яких напрямах відчуваєте посилення власних позицій як музикант?

О. С.: Тут мало знають, як саме потрібно грати німецьку й австрійську музику стилістично. Грають, я би сказав, у радянському дусі – і Моцарта, Баха та інших. У Кельні можна купити будь-які тексти; до філармонії, куди приїздять всесвітньо відомі виконавці, якихось два кроки. Щодо Одеси, то тут розвиваєшся до певного моменту, а потім мусиш дивитися, куди рухатися далі.

Що потрібно для актуалізації класики?

В. К.: Сьогодні, попри окремі святкові аншлагові концерти, залишається актуальним питанням навернення широкої публіки до класичної музики, до концертів філармонії. Що, на вашу думку, потрібно зробити для того, щоб ця неблаговидна ситуація змінилася на користь високої музики?

О. С. – … Народитися в Одесі й привести на концерт своїх друзів, що я й роблю. Щоб сюди ходили так, як раніше ходили на Давида Ойстраха, Леоніда Когана, інших виконавців…

(Від себе зазначу, що достатньо навіть навчатися в Одесі, чи просто любити музику. Поряд зі мною знаходилася львівська гостя, що закінчила Одеську національну музичну академію, і яка також з почуття солідарності прийшла на згаданий концерт).

М. Р.: У Хобарта Ерла є досить цікавий трюк – робити святкові концерти: на День міста, на Різдво, на День святого Валентина, День Перемоги тощо. Причому на День святого Валентина програма включала не лише шлягерні, але й досить серйозні, важкі для сприйняття твори. Ще один ресурс – реклама по радіо, зокрема в маршрутках на хвилі FM.

О. С.: Дійсно, прямуючи на репетицію, почув оголошення у салоні маршрутки про мою участь у майбутньому концерті.

Ю. Т.: Реклама, безумовно, важлива. Але є ще один момент. Справа в тім, що в епоху Інтернету людське око звикає до «картинки». Часто ми є свідками, коли наживо виконання музики відбувається у супроводі кінострічки, слайдів, картин, певних рухів, що поряд зі слуховими, збільшує зоровий асоціативний ряд. Важливо також знайти спосіб пересилити статику симфонічного виконання. Наприклад, оркестранти венесуельського оркестру імені Симона Болівара при певному репертуарі (Бернстайн тощо) активно рухаються, навіть танцюють під час музикування, що робить глядача співучасником сценічного дійства.

В. К.: На жаль, маємо ситуацію, коли на культурі заощаджують. Навіть телебачення у кризовий період скорочує ефірний час для культурних програм.

Ю. Т.: Допоки ЗМІ та влада не зрозуміють, що найбільші досягнення культури міста полягають в тім, що воно мало раніше, що зберігає, і в тім, що може мати, — ми не зрушимося з місця. Адже духовне неможливо виміряти фізично. Це найбільш вагоме з того, що ми маємо! Важливо, щоб їхали саме до нас, а не в Кельн, Берлін чи Відень — до тих самих музикантів, які, фактично, звідси вийшли. Потрібно зробити так, щоб було модним грати в Одесі, де є Оперний театр, школа імені Столярського, консерваторія і філармонія.

В. К.: Маємо також місцеві фестивалі й конкурси, зокрема останній віолончельний…

— Очевидно, вони не набрали тієї потуги (їм не допомогли в цьому), щоб акумулювати наявний потенціал, щоб всесвітньо відомі виконавці (не називаю імен, щоб когось не образити) — усі, хто вийшов із пострадянського простору, хотіли потрапити на батьківщину Коґана, Ойстраха, Ріхтера.

М. Р.: Один знайомий заїжджий гастролер на запитання, чому в Одесі він не частий гість, відповів, що йому не дозволяють фінансові проблеми, адже тут мало платять.

— У цьому полягає одна з головних проблем. Потрібний фонд, який міг би забезпечити гідним гонораром тих, хто прагне реалізуватися на концертному майданчику Одеси.

Повернімося до першого запитання. Серед цінностей, які телебачення пропонує широкій аудиторії, класичне мистецтво як прояв вищої людської культури повинно стояти на першому місці. Воно має бути еталоном для інших, теж важливих проявів художньої творчості. Мені доводиться спілкуватися з представниками російського шоу-бізнесу, і повинен сказати, що вони з великою повагою ставляться до музикантів класичного репертуару і розуміють розстановку в ієрархії. Хоча, попри те, що переважна більшість з них не має теоретичної бази і високої виконавської освіти, однак вони беруть талантом, бажанням знайти підхід до публіки. У них дійсно є чому повчитися, щоб позиціонувати себе.

В. К.: У «Союзі» така ієрархія існувала, і класика активно популяризувалася. Навіть, якщо йшов із життя перший керівник держави, по радіо у день трауру звучали пройняті скорботою саме класичні твори.

Ю. Т.: Елітарність має місце. За даними соціологів, лише 3%-4% слухачів розуміють класичну музику. З іншого боку, дійсно потрібна ідеологічна (та й фінансова) підтримка держави. Наївно вважати, що на першому місці має бути економіка, а потім мистецтво і культура. Навпаки: мистецтво і культура, а потім економіка. Важливо збагнути цей взаємозв’язок.

Я гастролював у Китаї. Там держава купує колективи, гастролерів, щоб насичувати культурне життя країни, і водночас просвіщає народ для того, щоб підняти продуктивність праці. Крім того, вони також розвивають власне мистецтво. Знаєте, скільки в Китаї професійних піаністів?.. За деякими даними п’ятдесят мільйонів! Надзвичайно розвинуте культурне життя також в Японії, Південній Кореї, де побудували велику кількість першокласних сучасних концертних залів. Пріоритетність культури має місце у Франції, Англії, в Німеччині. Там навіть у ліфтах лунає класична музика…

В. К.: Вважаю, що нам потрібно скористатися й власним історичним досвідом. В Україні у часи Гетьманщини існував престиж мистецтва, пріоритет духовності, який підтримувала громада і церква. Батьки водили дітей до церкви, які знали напам’ять літургію, співали в хорі. Цим пояснюється, що у згаданий період ми дали світу Бортнянського, Березовського, Веделя та інших. У театр чи філармонію потрібно ходити як у храм – брати дитину за руку і вести за собою. Питання в іншому: хто поведе за руку сучасних батьків? До речі, коли на місці Хаджибею розбудовувалася Одеса, то поряд з промислово-торговими об’єктами будували церкви, театри, ліцеї, бібліотеки. Ще доріг нормальних не було, а культурно-освітні й духовні заклади вже були зведені. Чомусь про це забуваємо.

Ю. Т.: Не знаю, до кого апелювати тут, в Україні, де серед керівництва країною я фактично нікого не знаю. Мені здається, що ідею першості культури потрібно доносити до правлячої верхівки. Між іншим (це теж цікаво), я люблю відпочивати в Іспанії. Мені подобається селище Саагара в Каталонії, це північ країни. Звернув увагу, що найбільш дорогі автомобілі – «Ламборджині», «Феррарі» — з українськими номерами. У цій місцевості оренда будинку з басейном коштує надзвичайно дорого. Про що йдеться? Попри все є економічні можливості, є ресурс для створення моделі, коли мистецтво й культура були б законодавцями усього. Така модель давно апробована у світі, хоча кожна країна історично пройшла власний шлях розвитку. У нас в Росії ситуації дещо краща, бо завдяки Юрію Темірканову, який доніс до вищого керівництва інформацію про плачевний стан вітчизняних оркестрів, створена система грантів. Їх отримують провідні консерваторії, театри і симфонічні оркестри, окремі солісти…

Можлива й інша постановка питання; а може, ми самі не зробили достатньо для того, щоб наявну еліту навернути в нашу віру, в наш храм?..

Дякуємо за розмову.

Володимир КУДЛАЧ

Див. також: